Удар по дотичній

Зовні він чимось скидається на типового скандинава... Холодна незворушність, навіть деяка флегматичність, стримана манера розмови, впевнений потиск твердої руки. З-поміж інших любителів ранкового плавання він вирізняється досконалим мускулистим торсом, який мимоволі викликав заздрість і відчуття неповноцінності у власників обвислих животів і драглистих м’язів. Та  увагу мою привернула не так його мускулатура, як шрам, що  дугою перетинав грудну клітку на рівні нижнього ребра. Ще рожевуватий, мабуть, недавній. Коли ж ми одного дня опинилися на пристані лише удвох, то спілкування мимоволі вийшло за рамки простого вітання.

- Що, пам’ятка з «гарячої точки»?

Питання видалося  вмотивованим, оскільки типажно він цілком підходив на роль найманця чи спецназівця.

- Так,  з «гарячої точки», - якось сумно усміхнувшись відповів він. – З кухні ...

- З кухні? – здивувався я....

- Так, з кухні. Звичайної кухні звичайної двокімнатної квартири.

Подібні кухонні історії зазвичай пов’язані  з сімейними конфліктами і залазити в чиїсь особисті справи мені не надто хотілося. Отож я, кашлянувши, ніяково замовчав, не бажаючи розвивати цю тему. Та, очевидно, своїм запитанням зачепив якусь болючу струну в душі свого співрозмовника, і він по нетривалій паузі неквапливо продовжив:

- Десь роки два тому я помітив, що моя Нінка стала якось не такою. Вечорами сиділа задумано, втупившись в книгу, розмовляла зі мною неохоче, ніби через силу, ну а потім доходило до ліжка... Здавалося, що лежу поряд з колодою. Навіть натяку на колишні емоції не було. Я спершу мовчав, думав, що все минеться само собою. Зрештою, не витримав і запитав, в чому справа. Вона нічого не відповіла, лише здвигнула плечима. Мені й на думку не спадало, в чім причина такої зміни в її поведінці.

- То яка ж була причина ? – запитав я, щоб прискорити розв’язку історії, оскільки вже й так жалкував, що зачепив цю тему. Краще б уже говорили про футбол ...

- Причина  проста і стара як світ. У мене з’явився суперник. Одного разу на концерті, на якому вона була з подругою, її зустрівся якийсь алкаш, який писав сльозливі віршики. Цього виявилося достатньо, щоб вона втратила голову.

Він замовк. Та, як виявилося, лише для того, щоб перейти до очікуваних мною  кульмінації і розв’язки. Його попередні спокій та незворушність кудись зникли, в голосі зазвучало хвилювання. Здавалося, він заново переживав болісну рану, на якій уже утворилася тонка плівка.

- Коли я дізнався про те, що вона «втюрилася» в того покидька, то був просто шокований. Я не міг зрозуміти, чому?  Я ж робив для неї все, що було в моїх силах. Невже декілька віршиків виявилися сильнішими за все, що нас з нею зв’язувало? Це було жахливо. Жити з нею разом я не міг, перебрався на квартиру до знайомого, який був на заробітках. А відомо, як у нас люди знімають стреси... Почав випивати, закинув спорт, на роботі, де раніше був на хорошому рахунку, на мене стали дивитися скоса. Життя ніби пішло під укіс. Все ж якось взяв себе в руки. А коли з’явилася перспектива нової роботи, раптом згадав, що мій паспорт разом з ідентифікаційним кодом залишився у неї. Збирався ж я похапцем, хотів якомога швидше забратися з квартири.

Коли вона відчинила мені двері, її обличчя, як мені здалося, було заклопотаним.

- Чого тобі? – запитала без тіні доброзичливості.

- Мені потрібен... мій паспорт, - відповів я.

Вона мовчки відсторонилася, пропускаючи мене. Проходячи повз кухню, я глянув туди і вперше побачив свого щасливого суперника. Мене аж пересмикнуло. Плюгаве лисувате створіння анемічної тілобудови із триденною щетиною сиділо на табуретці і посоловілими очима дивилося в підлогу. Хвиля ревнощів і образи нахлинула на мене, але я пересилив себе і пішов до шафи, де мав бути мій документ. Раптом з кухні почувся жіночий вереск. Я кинувся туди і побачив того покидька уже на ногах і з руками, зімкнутими на Нінчиній шиї. Мені вистачило секунди і трьох кроків, щоб опинитися біля нього і заламати йому руку за спину. Він пронизливо скрикнув чи то від болю, чи від переляку. Я збирався уже садонути йому ребром долоні по шиї і «вирубати» його, але Нінка... Вона скочила до мене і вчепилася в мою руку. «Не чіпай його, ми самі розберемося! Йди звідси!». Я глянув їй в очі і не побачив у них нічого, крім злості. Я машинально відпустив руку того покидька, якою він вхопив ніж, що лежав на серванті і навідліг махнув ним. Я відскочив, удар вийшов по дотичній, гостре лезо розрізало мені куртку і ось... – він провів пальцем по шраму. Знаєш, якраз напередодні дивився «Бандитський Петербург», де адвоката Челіщева поранили точнісінько так само. Ніби доля застерігала мене…

- І що? – спитав я,  - ти не звертався в міліцію?

- Та ... навіщо? – я міг на місці зробити з нього фарш, але ж Нінка... мій знайомий хірург зашив мені рану, зробив укол антибіотика, і все минулося без ускладнень. Нінка ще довго снилася мені... Вона ж казала, що для неї головне – мати надійне плече, на яке можна спертися. Я намагався бути для неї таким плечем і от... Він замовк, а потім різко змахнув рукою.

- Що, наговорив я тобі? Іноді прориває, хочеться комусь вилити душу.

- Нічого, - відповів я, - все нормально. Якщо тобі стає легше...

- Пішли! – коротко кинув він і ставши на край причалу, красиво стрибнув, розітнувши плесо води майже без бризок.

Я подумки по  бажав йому щасливо випірнути.

Юрій Максимів