Україна – не Росія

Нехай пробачить шановний Леонід Данилович Кучма за те, що «передер» заголовок його відомої книги. Невеликим самовиправданням може бути припущення, що  сам екс-президент навряд чи скнів ночами над кожною сторінкою рукопису.

Звичайно, такі відносини між суспільством і його громадянами сформувалися не за рік, не за п’ять і не за десять. Але коли вони вже, так би мовити, «устаканилися» і західний обиватель у масі своїй переконався, які переваги дає демократія у сильній державі з дієвою юридичною системою, він уже не сприйме будь-якого іншого укладу.

Між тим, такий уклад існує, і не так уже й далеко від старенької Європи. Його унікальність полягає в тому, що на величезній території з якоюсь фатальною історичною періодичністю виникає масовий психоз поклоніння «царю-батюшке». І нічого з тим не вдієш. «На фіг» права і свободи, «по боку» усякі «западенские» уявлення про справедливість і порядність – воля царя – закон! А далі – «мы за ценой не постоим!». Хто в цьому більше винен – отой самий «государь» чи його народ, а може, «рассєйские» болота і ліси і вся ця їхня дрімуча Тьма Тараканья - це питання нині дискутується і однозначної відповіді досі не знайдено. Дуже допомагає  цій невизначеності період в історії  Німеччини від 1933 до 1945 року. Там тоді теж верещали на мітингах «Ein Fuhrer – Ein Volk!» та «Hitler ist Deutschland!». Теж суспільство було побудоване на суворій вертикалі, ненависті до демократів, буржуазних плутократів та усіляких меншин. І воно теж було запрограмоване на те, щоб розповзатися по світу, захоплюючи землі інших народів та позбавляючи їх права на життя. Трагізм ситуації полягав у тому, що таке злоякісне новоутворення виникло на території доти цілком цивілізованої, за багатьма мірками передової  європейської держави. Але після 12-річного періоду перебування у цьому наркотичному  кошмарі народ зробив належні висновки і, хоч і не одразу, але очистився від корости минулого.

А ота країна «березок и полей», з якої я розпочав, повертається до стану божевілля із залізною закономірністю. І життя в ній якесь дивне, сказати б ірраціональне: майже поруч- кирзові чоботи (їхній національний винахід з Кіровського заводу) і -  купа ядерних ракет (проект, поцуплений у роззяв-американців ще у 40-х роках, за що сконало на електричному стільці подружжя Розенбергів); помпезна розкіш кремлівських палат і – безпросвітна нужда в селах навколо «Белокаменной», де «водка, селедка, махорка» - головні цінності. Воно б нічого – нехай собі живуть як хочуть, що нам до того,  але… має «матушка-Рассєя» незнищенну й багатовікову традицію – підминати під себе своїх сусідів. Їй дай волю – вона б притягнула загребущими руками й дальші території, але – короткуваті наразі руки… Зате вже на своєму південно-західному «молодшому братові» нині «відривається» сповна. А все через те, що втомився він від отих ведмежих «братніх» обіймів, та й потягнуло його в напрямку Європи, де, як уже згадувалося, можна: а) відчувати себе повноцінною, вільною особистістю; б) реалізувати в умовах суспільства свої здібності; в) дотримуватись встановлених суспільством норм і правил. Де панує пріоритет прав людини і визнання її життя як найвищої цінності, повага до її прав і свобод, в тому числі й права на власність, верховенство закону. Отут-то спрацював у «старшого брата» давній рефлекс «Держать и не пущать!» І держить, впившись кривавими пазурами. Питання: доки?

Ігор Дуда