Шістнадцять років тому під час чергового передвиборчого марафону (скільки їх уже було!) один шанований мною і нині вже покійний літератор дуже проникливо говорив про необхідність збереження і зміцнення української державності.
Промовив він тоді, пригадую майже дослівно, й такі слова: «Головне – зберегти нашу державу, а потім, ми суворо спитаємо з наших правителів і змусимо їх дати звіт про те, як вони правили». Статус заходу і моя скромна роль на ньому не давали мені можливості запитати у шановного оратора, як саме він збирається «суворо спитати» з тих, хто згрупувався біля владного керма (а заразом – і корита) і нізащо не хоче віддалитися від нього. Сивочолий, збагачений різноплановим життєвим досвідом чоловік тоді висловив утопічну мрію, до якої ми з того часу ні на крок не наблизилися – мрію про те, що у нас
колись буде зріле громадянське суспільство і що воно зможе (у невизначеному майбутньому) контролювати владу. Якимось чином в ейфорії перших років незалежності був упущений, точніше, бездарно втрачений шанс забезпечити суспільний контроль за владою, прозорістю її рішень і дій. І ось тепер, на двадцять п’ятому році незалежності у передвиборчих роликах гордо лунає: «Ми розпочали важкі, але необхідні реформи!». Шановні, а ви, бува, не припізнилися з ними? Що ж ви робили раніше? І що це за такий цікавий механізм спадкоємності влади, коли команда кожного наступного правителя розпочинає свою діяльність із нищівної критики «папєрєдніків» та імітації розчищення залишених ними завалів? Простий і, здавалося б, гранично зрозумілий для нормального
демократичного соціуму принцип відповідальності влади перед народом, її суворої підзвітності, а головне – реальної можливості виборців висловити недовіру і відкликати тих, кого вони наділили владними повноваженнями і хто виявив нездатність застосувати їх належним чином - у нашій химерній мішанині з пост-радянських залишкових явищ і відворотних реалій кланово-олігархічного капіталізму помітно пробуксовує. Від першого ми беремо незнищенну звичку жити «на халяву», від другого – тваринне бажання урвати, поки є нагода, якнайбільше. Навіть більше, ніж може переварити шлунок і, звичайно ж, на шкоду
іншим. Тим більше, що атмосфера у суспільстві дуже навіть цьому сприяє. Саме тут коріняться і практика грабіжницьких поборів за найнікчемніші довідки у різних установах, і повсякденне й повсюдне нехтування людськими правами, і дике бажання дорватися до влади, щоб чинити що заманеться. Ну, а якщо хтось колись за це спитає? Поки що, на жаль, це здається фантазією творчої людини. Або ж недосяжною утопією.
