В обіймах Одеси-мами

В Одесі мені доводилося бувати не раз. Вперше – ще в середині 60-х, та лише тепер, проживши майже шість десятків літ, вирішив порахувати, скільки ж сходинок мають знамениті Потьомкінські сходи. Мабуть, добряче припекло у голову сонце. Втім, як виявилося, припекло не лише мене. Поруч займалися такою ж арифметикою троє якихось арабів. Не знаю, скільки нарахували вони, а от у мене вийшло 192. Якщо бажаєте – можете перевірити. Краще – згори донизу.

Мешканцеві Західної України, де з символами радянського минулого розлучилися радикально і без жалю, багато що в Одесі видасться незвичним. Вже з перших кроків. Поблизу суто капіталістичного «Макдональдса» на прямокутній кам’яній брилі можна прочитати (українською мовою!) про те, що «...на цьому місці у січні 1918-го року повсталі робітники і солдати зійшлися у запеклих боях з військами Центральної ради». А на бетонній стіні пляжу чиясь художня рука намалювала серп і молот, доповнивши малюнок категоричним «Капитализм – дерьмо!». Коли увечері на подіумі-естраді неподалік розпочинається Grand erotic show, і молоденькі дівчата старанно вихиляють стегнами в намаганні розбурхати розімлілу на сонці публіку, цей напис сприймається як вирок стійких більшовиків-ленінців загниваючому Заходу. А тут ще й вальяжний ведучий вимовляє «Біч Клаб» з таким прононсом, що не розбереш, чи мова йде про beach club (себто пляжний клуб), чи все-таки про bitch club (сучий клуб).  Подібні речі здатні дезорієнтувати чужинця, який на прикладі Одеси взявся б вивчати ідеологічні засади сучасної української держави. І це при тому, що славне місто біля Чорного моря відоме своєю аполітичністю, а його жителі та приїжджі якщо і виявляють тенденцію до почервоніння, то лише під дією палючого сонця.

«Макдональдс» як засіб впровадження української мови

Рідну мову в Одесі (крім, звичайно, пляжу, де майже на кожному кроці зустрінеш земляка-галичанина) доводилося чути лише на вокзалі та у … «Макдональдсі». Дівча у фірмовій блузочці і з акуратною візиточкою з написом «Алена» раптом підняло руку і чистісінькою українською проспівало: «Є вільна каса!», додавши сліпучу, типово американську усмішку. «Мабуть, таки добре поставлений тренінг персоналу», -подумав я, прямуючи до столика з тацею, на якій лежав стандартний гамбургер, стандартний пакетик картоплі-фрі та стандартна «Кока-кола». Їхній смак теж був стандартним. Уже виходячи з «Макдональдса», знову почув: «Є вільна каса». Цього разу – з вуст миловидного створіння зі значком «Світлана».

Із сміттям – теж проблеми

Не раджу вам в Одесі відразу кидатися купувати морозиво, не пересвідчившись, що поблизу є урна для сміття. Інакше, якщо виховання не дозволить вам викинути обгортку на землю, ви ризикуєте прочимчикувати з нею чималу відстань – аж поки випадково не наткнетеся на сміттєвий ящик. З ними, як я пересвідчився, у Перлини біля моря проблеми. Звільнитися від якогось дрібного непотребу буває доволі проблематично. Можливо, тому в порівнянні з загалом чистим і ошатним Тернополем Одеса, особливо її віддалені від центру вулиці, мають доволі захаращений вигляд. Втім, на настрій жителів міста це зовсім не впливає.

Одеса – здорове місто

У приїждже око відразу впадає якась легкість і невимушеність поведінки одеситів, що разом зі славнозвісними акаціями і, звичайно, морем, створюють місту неповторну ауру. «Одесса – здоровый город»,- безапеляційно стверджує помітний напис на одному з будинків. Одесити справді видаються в цілому нервово і психічно здоровими, оптимістично налаштованими людьми. Де, скажіть, ще можна почути щось подібне?

-Мама, мама, - щебече п’ятирічне дівча у маршрутці,- я поломала  твою сумочку.

-Ничего, доченька,- спокійно відповідає молода матуся,- на твои алименты я куплю себе новую.

-Боря, не слушай Беню! Он мой сын, но он дурак,- доводить до відома свого співрозмовника і всіх оточуючих огрядна тітонька.

-Что это такое? - звернувся до мене бомжуватий на вигляд суб’єкт, показуючи звичайнісінький сірник. І сам відповів: - Это одессит: лицо черное, а тело белое.

Справді, якщо вам зустрінеться хтось із справжньою шоколадною засмагою, можна майже безпомилково сказати, що він – приїжджий, якого привабили сюди сонце, море і, звичайно ж, славнозвісна Дерибасівська.

На Дерибасівській

Ще в радянську епоху найвідомішим місцем на знаменитій вулиці був легендарний пивний бар «Гамбринус». Зараз уся вулиця – суцільний карнавал. Прогулянка нею здатна відчутно збагатити вас приємними враженнями і відповідно полегшити вміст ваших кишень. В ірландському пабі «Fick О’ Donnel» вам запропонують справжнісінький темний «Guinness», а барі поряд – подвійний «Jack Daniels» з льодом і за ціною, яка відразу наштовхне на думку про переваги тверезого способу життя. Поруч – «Стейкхаус», об- лаштований у стилі доброї старої Англії, різноманітні піцерії, «Віденські сосиски» і таке інше. Ага, а ось тут переслідував гангстера-самогонника Нікіту Нічипорука кілер чиказької мафії Джоні Поллак – герой дотепної комедії «Дежа вю». Любителі азійської екзотики можуть сфотографуватися з півтораметровим пітоном на шиї або ж з набагато симпатичнішим вертлявим лемуром. Є забави і для душі – навпроти скульптури Леоніда Утьосова встановлено старовинний телефон-автомат, яким можна замовити пісні у виконанні співака. Притули слухавку до вуха – і почуєш давно знайоме «У Чорного моря...».

Море

Їдеш сюди передусім заради нього. Незважаючи на застереження щодо санітарного стану води і пляжів. До речі, як не намагався, не зміг вловити різниці між водою на платному пляжі (де купання дозволене) і безплатному (де воно не рекомендоване). Нічого не вдієш – ринок, та ще й з одеським колоритом. Та коли зануришся у приємну купіль, то забуваєш про всі перестороги. Зрештою, головне, як кажуть – не наковтатися води. Та це небажано і тоді, коли маєш справу з ідеально чистою водою. Приємні враження нездатні зіпсувати ні зіткнення у воді з кукурудзяним качаном чи презервативом (і з чого б це – за сотню метрів від берега?), ні зграї бродячих собак на березі. Це, зрештою, дрібниці. Одне лише споглядання сходу сонця, сидячи на морському березі, варте того, щоб викинути їх з голови. Та й суб’єкти тут зустрічаються вельми колоритні. Один із них чимось дуже нагадав персонажа Ільфа і Петрова.

Послідовник Паніковського

З’являється він на пляжі десь опівдні. Лискуча чорна шкіра вихідця із Західної Африки, пояс із різнокольорових стрічок, у руках – барабан. «Мумбо-Юмбо», - так відрекомендовує він себе відпочивальникам, пропонуючи «сфоткатися» з ним для екзотики. Зрозуміло, не задарма. Охочих, як я помітив, не бракує, хоча черга й не вишикується. При особистому знайомстві виявився доволі товариським і говірким. А його «професійна» кар’єра на одеських пляжах, наскільки я зрозумів, видалася навдивовижу схожою на походеньки Паніковського із «Золотого теляти». Як з’ясувалося, африканські студенти поділили між собою найбільш «хлібні» одеські пляжі для заробітку. «Мумбо-Юмбо» (так я й охрестив свого нового знайомого), як і його літературний двійник, не виявив бажання їхати у віддалений район, а порушив рішення «високого зібрання» і заходився «промишляти» на найпопулярніших пляжах міста. Не знаю, чи мають колеги  намір влаштувати темношкірому «порушнику конвенції» щось схоже на сумнозвісну «темну», але наразі його постава випромінює оптимізм і віру в щасливе майбутнє. Чого я йому й побажав, отримавши у відповідь сліпучу білосніжну усмішку.

Ігор Дуда