Сьогодні - Вербна неділя

Християнський світ відзначає одне з найбільших своїх свят – Вербну неділю, а за нею – вже й Великдень. Традиційно цього дня ще на ранковій зорі жінки та діти нарізали вербове гілля та несли до церкви святити.

«Відчувайте у собі Ісуса» Освячену вербу вельми шанували. Старші люди казали: «Гріх ногами топтати свячену вербу», тож навіть найдрібніше гілля палили на вогні, щоб, борони Боже, під ноги не потрапило. – Духовне значення освячення верби в тому, щоб, вітаючи Христа, ми не вчинили, як ті люди у давнину: один раз вітали Його та кричали: «Месія», а в інший момент закликали: «Розпни-розпни!». Подія готує нас прийняти месію, але бути готовим вміти прийняти та вітати Його як правдивого Бога, – підкреслив заступник голови комісії у справах молоді Тернопільсько-Зборівської єпархії отець Олег Харишин. – Ще є таке значення: Вербна неділя є початком, коли Христос свідомо входить у Єрусалим, де він покладе на себе хрест і розп’яття, навчаючи людей терпінню. Він добровільно погодився витерпіти муки і страждання заради нас. Богові дуже потрібно, щоб людина була щаслива. Відповідно терпіння і смерть є тим викупом за всі наші гріхи, які чинить людина не раз протягом дня, тож важливо, щоб кожна людина приготувала себе духовно до Великодня. – Увійшовши разом із Христом у місто терпіння, – продовжує отець Олег, – ми повинні навчитись співстраждати з Богом, співпереживати момент його найбільшого приниження і розуміти, що всяке терпіння, яке посилає нам Бог, не є прагненням людину покарати чи принизити. Всяке терпіння є школа життя. Подивимося на наших мучеників, які гинули за віру Христову: вони добровільно і з радістю це робили, бо знали, що всяке терпіння є благословенням Божим. Добровільно обираючи терпіння, людина добровільно приймає Боже благословення. Відповідно заслуговуєш собі небо. Христос добровільно зробив великий крок нашого спасіння – без Божого терпіння, без смерті на хресті ми би не мали воскресіння.

Без верби і калини нема України Відомий етнограф і дослідник Олександр Знойко у своїх працях зазначав: «Верба – символ Чумацького шляху, прадерево життя, символ надзвичайної працездатності; запліднюючої, родючої сили; пробудження природи, весни; водночас – засмученої жінки, вдівства, національної самобутності... Саме тому як символ Чумацького Шляху верби садили попід шляхами. Доторкнутися до людини свяченою вербою, значить, поєднати її з космічними силами Всесвіту, надати можливостей відродження і здоров'я. Збудувавши хату, в Україні садили неподалік вербу». Водночас верба мала суперечливе, часто протилежне символічне значення, як душа українця. Певною мірою вона символізує нескорену душу Великого Кобзаря: не дарма, перебуваючи в Орській фортеці, Тарас Шевченко посадив у пустелі вербу. У середньовічній Європі її називали деревом поетів, співаків та ораторів. Китайці пов'язували з нею жіночу красу, м'якість. В Японії верба – дерево смутку, слабкості, ніжності. Стародавні греки присвячували вербу богиням Гекаті, Персефоні – уособленню ідеї загибелі. Також вона символізувала довговічність, повноту життя, була символом світового дерева. Не дарма у народі казали: «Без верби і калини нема України». І саме з нею пов’язували безліч прикмет. Оскільки на Вербну неділю нерідко поверталися морози, то казали: «Прийшов вербич – кожуха тербич», тобто не ховайте теплий одяг. Освяченим галузкам надавали магічних властивостей: вони відвертають бурю, грім, а кинуті в полум’я гасять пожежу. Мали і цілющу та очисну силу: відваром лікувалися та вмивалися. Коли навесні вперше виганяли худобу на пасовисько, пастухи брали освячені гілочки верби, щоб до тварин не чіплялася різна нечисть. У народній медицині її разом із цілющими травами використовують для лікування головного болю, гарячки та пропасниці. Освячену вербу обов’язково залишали у хаті на божниці, садили на городі, вважалось, якщо проросте, то коли у родині є неодружений хлопець чи дівчина, вони незабаром одружаться. За народними віруваннями, у Вербний тиждень не сіяли буряків, бо «будуть гіркі». Вербовими гілочками розпалювали у печі, коли пекли короваї. На честь верби – вісника весни – сільська молодь влаштовувала свято. «Вибравши з-поміж себе найудатливішу юнку, – писав етнограф Василь Скуратівський, – дівчата прихорошували її котиками та розпуклими вербовими галузками, наспівуючи веснянку: «Ой вербо, вербо, вербице! Час тобі, вербице, розвиться!». Взявшись за руки, водили хороводи... Тим часом дітлахи на різні голоси закликали весну змайстрованими з верби свистульками. Таке видовище вражало своєю поетичністю й красою» (Скуратівський В. Берегиня. – С.268). Іншою причиною шанування верби була її вологолюбність. У давнину люди з побожним трепетом ставилися до води, а це дерево завжди росло тільки там, де була вода, воно ніби тримало зв'язок із життєдайною вологою. Тому криниці, священні для українців місця, копали біля верби. «Де срібліє вербиця, там здорова водиця», – говорить народне прислів'я. Люди помітили, що верба – чудовий фільтр, очищає воду, надаючи їй особливого смаку, «вербового духу», утвореного смолистими речовинами. Також культ верби зумовлений особливостями її деревини. Здавна наші пращури помітили, що деревина верби дзвінка та голосиста, тому з неї робили чудові кобзи та бандури. Також це дерево слугувало для виготовлення домашнього начиння: олійниць, ложок, кошиків, човнів-довбанок. Поліщуки огороджували свої обійстя плетеними тинами. Колиски для немовлят – цвіту роду українського – робили з верби та дуба – саме ці дерева сприяли здоров'ю та силі.

Семінарист тричі грав Ісуса У християнстві верба – прокляте дерево, бо, за міфами, з неї були зроблені цвяхи, якими збивали хрест для розп'яття Ісуса Христа. Нині семінарист 6 курсу Тернопільської вищої духовної семінарії ім. Патріарха Й. Сліпого Ярослав Шевчук вже тричі виконував роль Ісуса, по суті, пройшовши весь стражницький шлях Спасителя: у 2008 р. він відтворив образ Ісуса Христа, коли той в’їжджав в Єрусалим, наступного разу, у Велику п’ятницю Страсного тижня 2009-го, під час відтворення театралізованої дороги терпіння у Марійському духовному центрі с. Зарваниця, коли сина Божого Синедріон засуджує до розп’яття на хресті. Цьогоріч під час Хресної дороги у Тернополі Ярослав читав монолог Ісуса, відповідаючого на питання простої людини. Наскільки Ісус вплинув на життя юнака? – Надзвичайно вплинув, – зізнався Ярослав Шевчук. – Важко усвідомити великі дії Христа у житті кожного з нас. Дія Божа завжди настільки глибока, наскільки ми здатні осягнути Христа. Чим відрізняється гра театрального актора від тої ролі, що довелось виконувати мені? Актор просто передає загальні риси, він просто грає. Моя суть була іншою: передати не театральну майстерність, а представити самого Бога, отож мова йшла про візуалізацію, адже все одно люди хочуть бачити видовище. Водночас акцентувалась увага на події та переживаннях Ісуса, коли він ще перебував на землі. – У своїх буденних справах ми не зажди відчуваємо Його присутність коло нас. Але Його любов завжди у нас, Його дія завжди присутня в нашому житті, – продовжує Ярослав. – Це можна бачити у різних вчинках, адже ми не раз помічаємо певні моменти чи різні ситуації, коли проявився Божий провід, потрібно відчувати Христа у своєму житті і зрозуміти, що він хоче нам підказати. Коли я їхав на віслюку, бачив очі дитячі та дорослих людей: вони щиро співчували та переживали ті події, кожен по-своєму прагнув усвідомити відчуття Ісуса. Коли я висів на хресті, був момент, що я ледь не зірвався і злякався, що впаду, а потім відчув: я в руках Господніх і нічого поганого зі мною не трапиться. Так і сталося, – каже Ярослав. – Адже виконання ролі Ісуса не було моєю примхою, це сталося досить спонтанно. Я не прагнув цього, тим не менше, це чомусь випадає мені. Все стається з Божої волі. Я є звичайною людиною, я також є немічним. У деяких випадках мені доводиться досить важко, але чим далі, тим більше прагнеш стати більш духовною людиною, пройти цей світ за найбільшим ідеалом – Ісусом. Один святий сказав: «Людське є впасти в гріх, диявольське – залишатися в ньому, але Боже, християнське спішити з нього піднятися». Це і є найвища ціль.