Віч-на-віч з однофамільцем

10.03.2018 12:38

Коли я іноді вранці бачу, як він швидко крокує алеєю парку «Топільче», то якось забуваю, що нас з ним роз’єднує вікова дистанція практично в ціле покоління. Йому сьогодні виповнюється 78 років, мені ж через півроку - "лише" 60. Сама енергійна хода цього чоловіка змушує замислитися над тим, яким невладним буває час над людьми. І наскільки багато встигли вони зробити за відведений їм долею відтинок. І скільки ще, сподіваюся, встигнуть.

Про те, що в Тернополі проживає мій відомий однофамілець, я довідався ще, так би мовити, на світанку своєї журналістської діяльності. Тоді не раз доводилося отримувати дивні відгуки на публікації, до яких я був непричетний і тематика котрих ніяк не перетиналася з моєю. Що таке тематика Ігоря Дуди-старшого (дозволю собі так його назвати), довідався, побувавши у Художньому музеї, директором якого він є. Тут наче опиняєшся поза часовими рамками, занурюючись у дивовижні, часом химерні витвори творчої фантазії. І лише потім починаєш розуміти: вони дбайливо підібрані рукою майстра, чудово обізнаного з тим, що стоїть за словом "мистецтво". Тут, у його музеї, мимоволі ловиш себе на думці, що все суєтне, дріб’язкове є неістотним, а вічними залишаються лише велич творчого натхнення і майстерність рук, які його втілили. Я переконався у цім, походивши куточками цього храму. Сьогодні він існує, наскільки я розумію, передусім завдяки старанням Ігоря Дуди. Даруйте – не мене, а мого більш обдарованого Всевишнім тезки.

Крім того, Ігор Микитович – справжній ентузіаст у царині збереження самобутньої етнографічної і поетичної лемківської творчості, цієї органічної складової українського мистецтва. А ще він - цікавий співрозмовник, з яким приємно поспілкуватися з широкого кола питань і тем. А ще - володіє доволі рідкісним даром розуміння людей, з усіма їхніми не завжди шляхетними рисами і звичками. Взагалі ж, як виявилося, у двох тезок у житті не так уже й багато спільних уподобань. Ігор Микитович не є надто великим прихильником футболу (хоча, за час моїх опитувань, не раз виявляв здатність передбачати результати матчів - дається взнаки інтуїція художника?), не відчуває особливого потягу до усіляких вестернів, бойовиків і трилерів. Винятком є хіба що «Код да Вінчі» Дена Брауна, котрий запам’ятався йому вдалим поєднанням детективу і релігійної містики. А ще він, як з’ясувалося, вельми полюбляє українські вареники, до яких я, каюся, байдужий.

Зате я зовсім не байдужий до того, щоб висловити щиру шану закоханому в свою справу митцю з нагоди його дня народження. Коли іноді рано-вранці бачу, як він енергійно крокує алеєю гідропарку, то забуваю, що нас з ним роз’єднує відстань у ціле покоління. Я знаю, що він і у свої 78 залишається, як і колись, справжнім подвижником і хранителем того, що зветься прекрасним. А хіба можуть такі люди взагалі старіти?

Ігор Дуда