Відкритий меседж відносно анонімному адресату

В день відзначення професії, до якої маєш якимось боком стосунок, думки можуть виникати найнесподіваніші. І зовсім не обов'язково  врочисто-святкові...

"Слухай, як зайдуть сюди москалі, то тебе повішають на першій же гіляці. Якщо рідна влада раніше не візьме за...", - трохи похмуро пожартував мій знайомий, прочитавши деякі з моїх публікацій. Я спробував перевести розмову в філософську  площину, мовляв, що має статися, те й станеться, від своєї долі не втечеш і тому подібне.  Однак трохи пізніше подумав: а чи не краще іноді  користуватися псевдонімом замість того, щоб тицяти свій  підпис під кожним матеріалом? Варто зазначити, що різного роду анонімників (а журналістський псевдонім - це теж анонімність, зрештою, цілком доречна за певних обставин) органічно не терплю - це, мабуть, є наслідком моєї надмірної відкритості та дурнуватої прямолінійності. Он мої шановні колеги з відомого місцевого сайту цілком комфортно почувають себе в своїй підпільно-анонімній норі - ні тобі втрати апетиту, ні порушень сну чи місячного циклу. 

А ще переді мною - сяючий приклад одного більш досвідченого у місцевій журналістиці суб'єкта, ніж я. Сьогодні, в день професійного свята, саме добра нагода скласти йому щиру пошану. Ціную в ньому, передусім те, що володіє він  дивовижним  даром пристосуванства. До того ж, є настільки слизьким, що його дуже нелегко, у випадку чого, за щось ухопити. Плідно працювати на ниві журналістики він почав ще в благословенну комсомольську  пору і робив це зі справжнім комсомольським завзяттям. Ну, а коли настала незалежність, то так само завзято заходився утверджувати державницькі ідеї. Клясти Москву і все пов'язане з нею так люто, що іноді здавався "більшим католиком, ніж Папа Римський". Причому завжди керувався при цьому двома головними принципами: 1) писати те, що кон'юнктурно вигідне; 2) те, що даний момент є (це дуже суттєво!) абсолютно безпечним. Попри це, постійне переховування під псевдонімами стало для нього  таким же атрибутом, як настовбурчені вуса, надбані з віком залисини і солідне черевце. В той же час, перебуваючи на поважній посаді в одному з місцевих друкованих видань, цей корифей містечкової журналістики, який десятиліттями ховається за псевдонімами, не відмовляв собі в задоволенні "підставляти" інших, вносячи свої "цінні доповнення"   до їхніх матеріалів. Ці мої нотатки грунтуються не на чутках - свого часу мав приємність стикатися з ним в журналістській роботі й зробив для себе висновок: якщо б альтернативою співпраці з ним було, приміром, підмітання вулиць чи збирання пляшок, то однозначно віддав би перевагу останнім двом заняттям. Паскудне, на жаль, має властивість бути заразним: після того як він залишив згадане вище видання, у ньому, здається, продовжує витати його дух сумнівної, м'яко кажучи, грамотності. До речі, наразі не довелося прочитати (може, неуважно слідкував?) хоч що-небудь про російсько-українську війну за його підписом -"кликухою" - вочевидь, про всяк випадок страхується? І чомусь зовсім не виключаю, що якби раптом сталося найгірше й росіяни таки заходилися порядкувати в нас, він  без особливих труднощів зміг б довести їм свою лояльність, яку змушений був (яка прикрість!) приховувати довгі роки.

Ну, слизький за своєю природою чоловік - дуже важко, практично неможливо його вхопити. Може, варто стати подібним на нього? Але такому ж важко навчитися - з цим треба народитися...