Забава в ірландському стилі

Телебачення нагадало, що сьогодні – День Святого Патріка, національне свято Ірландії. А заразом і відсвіжило в пам’яті доволі давню історію… 

Перш ніж заговорити, кидаю пильний погляд на англосакса, намагаючись  визначити, яку частину Британських островів він тут репрезентує. Судячи з довгого рудуватого волосся і червонуватого носа - майже стовідсотковий ірландець. Зробивши такий попередній висновок і прокашлявшись, намагаюсь вкласти у своє запитання увесь почерпнутий в університеті шарм оксфордської вимови: «Вибачте, можу я присісти?»

- Так, звичайно, - з інтересом глянув на мене британець, - будь-ласка.

Відсуваю стілець і сідаю, майже фізично відчуваючи кинутий на мене з-під лоба погляд земляка. Дідько з тобою, дивися на мене, як хочеш, нам з тобою дітей не хрестити. Тут же він окидає поглядом зал, мовляв, чому я не додумався сісти деінде?

- Звідки будете? - запитую, додаючи до фрази якомога маснішу посмішку.

- З Ірландії. Дублін, - чую відповідь і радію своїй  попередній проникливості. Ну справді, в кого ще може бути такий червоний носяра, як не у вихідця зі Смарагдового острова.

- Мене звати Юрій, - про всяк випадок брешу я, - а вас?

- Дік, - коротко відповідає ірландець і тут же поправляє себе - Річард.

Що ж, тепер можна закріпити знайомство. Підіймаю чарку і цокаюсь спершу з Діком, а потім з Петром.

- За ваше здоров’я!

Взагалі, англійською цей тост дослівно звучить як «до вашого здоров’я», та не будемо формалістами. Ми троє цокаємось і дружно випиваємо. Кидаю на язик дрібку солі, у моїх же компаньйонів по чарці закуска солідніша - два кусочки лимона. Далі чую, як Петро заводить розмову з Діком. Дивна це розмова, очевидно так розмовляв П’ятниця з Робінзоном. Дві третини її складають жести, ще одну - словниковий запас на рівні посереднього учня сільської школи.

- Може, я можу чимось допомогти? - запитую із ввічливості.

- Слухай, мужик, - раптом зі злістю кидає Петро, - ми зустрілися, щоб обговорити важливу справу, а ти нам заважаєш. Краще іди, а то будеш мати проблеми.

Хочеться від душі зацідити йому кулаком в маслянисту пику, натомість з усмішкою звертаюся до Діка:

- Я не заважаю вам?

- О, ні, зовсім ні, - замахав руками той, і я зрозумів, що у цьому локальному епізоді здобув моральну перемогу. Треба її закріпити.

- Може, ще по сто грамів? - запитую і рішуче лізу рукою в кишеню, хоча знаю, що нічого, крім носовичка, там не знайду.

- Зажди, зажди, - хапає мене за руку Дік.

Він лізе у внутрішню кишеню піджака і витягає галактично недосяжні зараз для мене 200 гривень з Лесею Українкою. Кидає їх Петрові й робить вказівним пальцем коло, мовляв, візьми на трьох. Петро без особливого ентузіазму встає і прямує до прилавка.

- Ну, як вам (чи тобі? - в англійській мові цього не розрізниш) наш Тернопіль? - запитую.

- О, дуже гарне! - вигукує Дік.

- А наші жінки? - запитую, наперед знаючи, що після рудоволосих, веснянкуватих і з важкими щелепами ірландок почую про наше жіноцтво схвальний відгук.

- О, вони просто чудові, - прицмокує губами Дік.

Повертається Петро. Він вирішив не скупитися за чужий кошт і приніс три по сто п’ятдесят плюс три пляшки пива «Стелла Артуа».

Мене це цілком влаштовує та й Дік, бачу, не заперечує. Що ж, недарма, мабуть, кажуть, що Бог створив алкоголь для того, щоб не дати ірландцям правити світом.

- Ну, будьмо! - проголошую, піднявши склянку.

- Будьмо, - комічно повторює Дік, скопіювавши мій жест.

Ми троє осушуємо склянки до дна, запиваючи горілку добрячою дозою пива. І вже через хвилю відчуваю, як стан мій різко змінився в бік благодушного розслаблення. В голові приємно зашуміло, а разом з тим з язика поперло те, що на тверезу голову трималося б за зубами. Петро в розмову не встряває, щось напружено розмірковуючи. Сподіваюся не те, як влаштувати мені «проблеми». А втім, зараз мені вже все, як кажуть, «по барабану». Я дійшов до такої кондиції, коли, як мовиться, море по коліна.

- Слухай,-кажу, штурхнувши його ліктем, - чого ти на мене дуєшся? Чим я тобі заважаю? Хочеш - я піду.

- Та сиди, - з п’яною меланхолією махнув рукою Петро. - Просто мені треба договоритися з Діком, щоб він допоміг нам з братом влаштуватися на роботу в Ірландії, і я хотів поговорити сам на сам.

- Та я ж чув, як ти говориш, - кажу, - як німий з глухим. Хочеш - я поясню йому все, що тобі треба.

- Давай, - згідливо хитає головою Петро, - але спочатку - ще по сто.

Він встає, вдруге прямує до прилавка і через хвилину приносить обіцяні три по сто і три шматочки лимона - для дезінтоксикації.

- За «Хоробре серце»! - проголошую, згадавши фільм Мела Гібсона і його повернуту до ворогів голу сідницю.

- Так, за «Хоробре серце»!, - вигукнув Дік так голосно, що  змусив глянути у наш бік всіх присутніх у барі. А потім відразу ж, уже значно тихіше, звернувся до мене.

- Де тут туалет?

- Ходімо, - кажу йому. Ми виходимо на двір, і я викладаю йому суть Петрового прохання.

Дік же у відповідь мугикає якийсь фолк-сонг. Він, очевидно, вирішив, що нині день Святого Патріка і вести якісь ділові розмови з ним марно. Отож ми підходимо до «туалету» - високої тополі з тильного боку чийогось гаражу.

- Давай, - кажу, - та швидше.

- Це туалет?- здивовано запитує Дік.

- Так, так, туалет, давай, роби свою справу і повертаймося швидше назад.

Дік здивовано знизує плечима, потім добру хвилину возиться зі штанами, поки, нарешті, ми рушаємо назад до бару. Петро за цей час встиг замовити ще три по сто і нетерпляче чекає на нас.

- Н-н-у як? - запитує він мене з надією.

- П-потім п-поговори-мо, - відповідаю. - Думаю, все буде нормально. М-м-можеш замовляти квитки в Д-д-дублін.

Петро вдячно вдаряє мене по руці, я ж навіть не відчуваю сорому за чергову брехню. «Нічого, - заспокоюю себе, - зустрінуся і поговорю в ірландцем завтра». Дік сидить, схиливши голову і розхитуючись з боку на бік.

... - Хлопці, гей, хлопці, вставайте! - звідкілясь здалеку чую жіночий голос. Хтось настирливо трясе мене за плече.

Не без зусиль розплющую очі і перше, що бачу, - голову Петра, яка вперлася в мою. Напевно, бар уже закривається, оскільки відвідувачів обмаль. Разом з Петром встаємо у супроводі співчутливо-огидливого погляду барменші, і лише тоді помічаємо, що місце, де сидів  Дік, порожнє. Місце є, Діка - немає. Цього лише бракувало - загубити іноземця у власній країні. Скандал! Кінець Петрової ірландської кар’єри!

Ми швидко виходимо на вулицю, на ходу зробивши по ковтку пива.

Дік! - кличемо дуетом, але відповіді не чути.

Де ж його шукати? Раптом мені в голову б’є думка: а що, як сечовивідний рефлекс безпомилково вказав ірландцеві шлях до уже відомого «туалету». Швидко йдемо туди. Так і є. Дік сидить під тополею, широко розставивши ноги і схиливши голову, наче герой ірландського епосу після тяжкої баталії. Не вистачає лише лука і стріл.

Ігор Дуда