Закони еволюції

У дитсадку він  нагадував маленького Володю Ульянова. Таке ж ангелятко із золотавими кучериками і пухкенькими щічками. А як віршики декламував на ранках – заслухаєшся. Був, щоправда, трохи плаксивим, але в дитячому віці це пробачається всім.

Потім я тривалий час нічого не чув про нього, а зустрівши, не відразу впізнав. Дитячі кучері зникли, поступившись місцем глибоким залисинам, живіт  округлився і  нахабно випирав з модного піджака, а подвійне підборіддя безпомилково видавало завзятого гурмана.  Ми сиділи в одному затишному закладі, і я слухав його нескінченні скарги на надміру суворого начальника, який буквально тероризував своїх підлеглих. Логіка усього сказаного ним зводилася до головного: «От коли б я був начальником,  я робив би все інакше».

Через деякий час ми зустрілися знову, і наша зустріч відбулася за схожим сценарієм: декілька свіжих анекдотів, після чого – та сама безконечна жуйка про самодура-начальника, якого йому ніяк не вдавалося здихатися.

Потім у наших стосунках знову настала тривала пауза. А коли я випадково зустрів його, то був просто вражений змінами, які з ним сталися. В обличчі з’явилося щось владне і невмолиме, що наштовхувало на згадку про Юлія Цезаря чи Наполеона. Переді мною сидів чоловік, який звик, щоб йому підкорялися. Як з’ясувалося, кар’єра його за той час пішла різко вгору. Він сам став неабияким місцевим князьком і мав у підпорядкуванні чималий штат підлеглих. Я слухав його і не вірив власним вухам: невже  переді мною він, колишній дитсадковий херувимчик і ще недавній палкий противник службового деспотизму? «Розпустилися, панімаєш, при старому начальстві, роблять, що хочуть. Ну нічого, я їм закручу гайки, - декілька разів повторював він, трохи розігрітий помірною дозою «Міленіума», - ти що, не віриш мені!?»

Я повірив. І цілком щиро.

Ігор Дуда