Закони родової генетики

14.01.2016 15:55

Підневільне становище, поряд з деякими перевагами, як от відсутність необхідності самостійно приймати рішення і відповідати за них, все ж принизливе для людини. Воно позбавляє відчуття найвищої цінності – свободи.

Коли розіпнутий на дибі герой Мела Гібсона у «Хороброму серці», у відповідь на пропозицію катів попросити прощення, а з ним – швидкої і легкої смерті, з останніх сил кричить «Свобода!» - він ніби розкриває перед нами не лише витоки волелюбного духу шотландців, а й допомагає зрозуміти зароджені у мороку давнини сучасні європейські духовні цінності. І їхнім носієм виступає саме вільна людина. Щоб зрозуміти, що це таке, - воля, - треба хоча б на якийсь час втратити її. Втратити, а потім відчайдушно намагатися повернути.

Тривала відсутність свободи, як правило, згубна як для окремої людини, так і для нації. Вона сприяє розвитку таких ницих рис, як пристосуванство і плазування перед вищими, догідливість, лицемірство, брехливість…. Тобто, усього того, що асоціюється з поняттям «рабство».

Та от, уявіть, одного дня рабу дарували волю. Саме дарували, бо сказати, що він відважно боровся за неї, означатиме погрішити проти істини. Як він розпорядиться нею? В кращому випадку, радше про людське око – проллє лицемірну сльозу за полеглими у борні пращурами, одягне з нагоди свят гаптовану сорочку і підніме хоругву. Усе це – зовнішня атрибутика, данина, якщо хочете, патріотичній моді. А коли змовкнуть святкові фанфари й дзвін дзвонів, учорашній невільник заходиться облаштовувати своє життя на тих засадах, які в’їлися у його родову генетику, наче незмивна фарба. Тобто знову брехатиме, крастиме, лізтиме вгору по головах недавніх друзів…

З цієї позиції цікаво простежити за поведінкою і аргументацією суб’єкта, для якого змінити погляди, а точніше – переметнутися з одного табору в інший – справа більш звична й буденна, ніж для когось – змінити носову хустинку. Він, звичайно ж, не допустить, щоб його називали безпринципним кар’єристом чи перебіжчиком. Ні – він переконано доводитиме, що не відрікся, не продав, не зрадив – він просто прозрів і порозумнішав. Ще вчора він на доволі поважній посаді старанно, сказати б навіть натхненно підспівував владі, а от сьогодні уже на повен голос кляне оту владу на чім світ стоїть і лякає різними карами. Його погляди й переконання, так би мовити, еволюціонували. За таким «прозрінням» здебільшого стоїть банальний корисливий інтерес, але…ну, не можна ж відкрито й прямим текстом сказати про це загалу.

Ігор Дуда