Життя в епоху змін

Недаремно кажуть, що погано жити в епоху змін - тим більше, якщо кінця їм не видно, і все, що приходить на зміну попередньому, врешті-решт розчаровує...

Набридло. Виникає непереборне бажання послати усіх якнайдалі й закритися у своєму рукотворному світі. Тим більше, що жагучої потреби в спілкуванні з  будь-ким не відчуваю, можу днями мовчати. Останній регулярний партнер з переписки на сайтах на прізвисько Саша Крест відчутно прогресує в царині параноїдальної шизофренії, й  так зване спілкування з ним більше нагадує споглядання чогось через мікроскоп  з пінцетом в руці. Отож, можливо, безлюдний острів був би найбільш бажаним нині пристановищем.  Оскільки ж дістатися до нього проблематично (розрекламований безвіз тут не зарадить), то хотілося б його хоча б віртуально створити тут.  А це, найперше, вимагає "демаркації" своїх кордонів від решти світу. Отож:

Ненавидів СРСР за його тотальну брехню і присвоєне верхівкою право говорити від імені народу. За тотальний дух КДБ, що висів над усіма. За  право визначати "компетентними органами", чи можу я дивитися "Щелепи" та "Хрещений батько", чи вони мені протипоказані.

Але тепер деякі шановані мною публіцисти нав'язують мені думку, що якщо я дивлюся "Бандитський Петербург" замість "Кіборгів", то цим я, мовляв, впускаю в свій організм отруту. Буду щирим: "Бандитський Петербург" іноді переглядаю, а отже, отруївся уже достатньо.  Переглядаю його тому, що він цікавий мені й доволі майстерно зроблений - принаймні деякі частини. Україна чогось подібного, на жаль, не створила, попри  бравурні заяви Президента про  величезний інтерес до  українських фільмів і заповнені кінотеатри на їхніх переглядах. Як на мене, це не зовсім так. Тобто - неправда. Тому здійсню своєрідний "душевний стриптиз" і покаюся в тому, що:

Сергія Єсєніна зараз  прочитаю з більшою охотою, ніж Шевченка (який жах!) - ну, ближчий він мені, чорт забирай, що вдієш...

Володимира Висоцького як слухав, так і слухаю, і ніхто із сучасних бардів (байдуже - російських чи українських) з ним у моєму сприйнятті не зрівняється. І "Глухарину зарю" білоруських "Сябрів" ніщо не замінить.

Штірліц-Тихонов, попри його приналежність до одіозної установи, залишається улюбленим кіногероєм - саме завдяки своїй здатності здебільшого  мовчати  (серед сьогоднішньої нестримної передвиборної словесної "діареї"  це починаєш особливо цінувати).

Радянські комедії й нині переглядаю із задоволенням - тим більше, що жодної української альтернативи немає.

Т-а-а-к, це ж нині можна легко бути зарахованим до числа прихильників "русского  міра" - з усіма наслідками, що з цього випливають.

Отож скажу - цілком щиро: люблю перечитувати і Бориса Олійника, і... "Лиса Микиту" Івана Франка - повчальна і актуальна, як на мене, річ. І далі зачаровує "Грай, музико моя" Миколи Мозгового, "Рідна хата" Іво Бобула, "Дай, Боже, радості" незабутнього Назарія Яремчука  і "Вишиванка" у виконанні його синів. І "Білий птах з чорною ознакою" Юрій Іллєнка залишається для мене вершиною українського кіно.

Усе це - з минулого часу. Сьогодні для своєї душі нічого не знаходжу.

Можливо, я типовий "гомо совєтікус"? Що ж,  нехай - змінювати в 60 років свої уподобання вже якось запізно.

А крім цього:

Спокій та відносну стабільність колишніх часів у моєму віці видаються чомусь більш прийнятними, ніж невротично-депресивне сьогодення з абсолютно туманними перспективами.

Той факт, що "мажорна" мерзота за часів СРСР не так "яскраво" виявляла свою сутність,  не настільки відверто демонструвала власний цинізм і, взагалі, не існувала в такій гидотній кількості,  як на мене - вагома нагода інколи зітхати за колишніми часами.

Намагання влади видати те, що нею бажане, за дійсне, часто діючи при цьому типовими радянськими методами, викликає лише зворотну реакцію.

А взагалі, погано жити в епоху змін...

Ігор Дуда