Живемо в СРСР?

Одразу ж хочу випередити словесне виверження якогось щирого патріота - я не помилився.  Ніскілечки. Ні на крихітку. Саме так – в СРСР. Але абревіатуру тепер слід читати по-іншому – Сукупність Роз’єднаних Самозакоханих Рабів. І той факт, що ми можемо досхочу погаласувати на майданах, зовсім не змінює нашої сутності.

Ми так і не стали єдиними. Ні на рівні національного самоусвідомлення, ні на рівні стосунків сусідів на одній сільській вулиці. Здохла сусідська корова залишається для нас приводом нехай для дрібної, та все ж радості. Мабуть, найбільш об’єднаними є у нас організовані злочинні угруповання, але цей факт навряд чи може тішити. Зате гонору, пихи – хоч відбавляй. Послухати декого з шароварних патріотів – то просто дивуєшся, як ми ще досі, розмахуючи шаблюкою, не загнали у глухий кут Америку вкупі з Японією. Але ж оте козацьке, як доводилося чути, не давало собі в кашу наплювати, вміло відстоювати свої права, а при потребі – й покарати так, як ніде у світі не карають.

Чому ж так обміліли душею ми, їхні нащадки? Даємо собою маніпулювати, дозволяємо обкрадати себе, зрештою, терпимо, коли нам плюють в обличчя…І це все – за умови напівзлиденного існування. Воно, мов іржа, роз’їдає моральність, порядність, людяність. Не так давно мені довелося розмовляти з молодим, очевидно, не позбавленим сумління лікарем, з приводу хвороби близької людини. Червоніючи, затинаючись, відводячи погляд вбік, він повідомив, що через скруту з медикаментами у лікарні мені доведеться купувати їх самому. Відчувалося: усе його єство опиралося тому, що змушений був говорити. Можливо, мине якийсь час – і він перестане відчувати незручність у таких ситуаціях. Перестане він, другий, третій, десятий – і матимемо нову породу людей із атрофованим сумлінням.

А так – кричіть собі й галасуйте на здоров’я. Свобода слова ж у нас. От тільки чи хто заповзятливий візьметься вас слухати – то вже інше питання. Як писав наш поетичний класик,  «Гуляйте, православні, на свободі, але не далі власних городів».

Двадцять чотири роки нашої незалежності – це дуже мало, скаже хтось. Що ж, можливо. Але, думаю, якщо збережуться нинішні тенденції суспільного розвитку, а головне – моральний клімат у суспільстві, то й десять разів по двадцять чотири буде замало. Кажуть, що надлишок зла неминуче має привести до добра. Отже, залишається чекати, поки чаша зла наповниться по вінця?

Ігор Дуда