Злодій з "Червоної книги"
(Історія на грані утопії)
Він був кишеньковим злодієм, або «щипачем», представником «елітної» професії, яку так яскраво живописав Жеглов-Висоцький. Він часто згадував його слова і поглядав при цьому на свої пальці. Справді, це ж яка повинна бути спритність рук, яка витримка, щоб у людини, котра не спить, не п’яна і при повній свідомості, витягнути з кишені чи сумочки гаманець. І ніякого мордобою, ніякого «гоп-стопу» - лише спритність рук. Плюс – гостро заточена монетка, якою іноді доводиться трохи попсувати чиюсь сумку, куртку чи пальто. Ризик? Він, звичайно, є. Бували випадки, коли спійманого на місці злочину невдаху-щипача намагалися тут-таки лінчувати обурені громадяни. Бувало, що витягнутий після тривалого вистежування чергового «клієнта» гаманець виявлявся наповнений не солодкими купюрами, а різним непотрібним дріб’язком. Та й перспектива потрапити в руки поліції і потім зо три роки сьорбати тюремну баланду не є надто приємною.
Та поки що (тьху-тьху!) йому щастило. Він довго і вперто вчився своєму ремеслу в одного досвідченого «щипача», часто «працював» у нього на підстраховці, аж поки, «опірившись», відчув себе достатньо підготовленим для самостійного промислу. Полем його діяльності були місця, де зазвичай скупчуються люди, проте перевагу віддавав ринкам. Воно й зрозуміло: туди люди точно вже ходять з грішми. Іноді – дуже навіть немалими. Ну а далі – вже справа техніки.
Пообтиравшись плечима об плечі інших відвідувачів ринку, він врешті-решт обрав підходящий об’єкт. Жінка років 45, по-європейськи вдягнута, із стильною зачіскою і головне – з симпатичною пухкенькою сумочкою. Мабуть, недавно повернулася з Італії чи Іспанії. Що ж, тим краще.
Йти назирці за «об’єктом» довелося довго. Жінка щось довго вибирала біля прилавка, перемовлялася з продавцем, сміялася ... «Будеш ти у мене сміятися, зачекай», - зловісно подумав він. Нарешті жінка увійшла у густу групу покупців між двома павільйонами. Він миттю опинився позаду неї, блискавичним рухом розрізав монеткою сумочку і – о, яка удача ! – витяг тугий гаманець. Відтак, дотримуючись канонів професії, загубився у натовпі.
Так, тепер можна й «обмити» успішне «полювання». Він зайшов у забігайлівку біля ринку, замовив сто грам «М’ягкова» і шматочок лимона. «За роззяв!», - подумки усміхаючись, проголосив свій звичний тост. Опісля зайшов у тихий провулок і оглянув свою здобич. 100 євро ... 457 гривень. Взагалі, судячи з «екстер’єру» дами, можна було чекати й більшого ... Та нічого, добре, хоч це є. Він вийшов з провулка і раптом по інший бік дороги на тротуарі побачив свій недавній «об’єкт». Жінка, плачучи, показувала порізану сумку маленькій, білявій дівчинці, а та дивилася на неї сумними очима і тримала її за руку.
Щось кольнуло його всередині. Давно приспане почуття жалю до людей, яким він зробив зло, прокинулося. Сам не знаючи навіщо, він пішов за жінкою, яка раптом стала якоюсь згорбленою, і дівчинкою, що все ще тримала її за руку і співчутливо зазирала в очі. Десь хвилину він йшов якось машинально, ще не певен того, що зробить, а потім прийняв рішення, глибоко вдихнув і видихнув. А коли жінка і дівчинка зупинилися біля світлофору поряд з кількома іншими перехожими, підійшов ззаду і немовби випадково наткнувшись, буркнув: «Вибачте».
«Ой!, - скрикнула жінка, коли перейшовши дорогу, засунула руку в кишеню і виявила там гаманець, - то я туди його поклала!». Дівчинка радісно усміхнулась і застрибала біля неї.
Він теж мимоволі усміхнувся, а потім повернувся і пішов назад до ринку. На нього чекала робота.
Юрій Максимів