В липні 2010-го Юрка Андруховича прорвало: "якщо ще колись станеться таке чудо, що в Україні знову переможуть, умовно кажучи, помаранчеві, то треба буде дати можливість Кримові й Донбасу відокремитися". Публічно озвучив альтернативу, що крутилась в голові багатьох, а ще більше боялись про неї навіть подумати, за що нарвався на критику, якщо галанівську риторику можна окреслити цим словом. Чудо сталося, Криму, умовно кажучи, "дали можливість" відокремитися, ідея щодо Донбасу в суспільній думці ще не домінує, але і колишнього спротиву вже не викликає. 

– Чи нема в Тебе, Юрку, – після всіх тих коломийок на Донбасі – відчуття "a nie mówiłem"?

– По-перше, коломийкам поки що не видно кінця, тобто тяжко сказати, на краще все вийшло чи на гірше. Хоч насправді обидва варіанти – чи то відрив Донбасу від України, чи то його збереження у складі України – на гірше. Бо в обох випадках нам ще довго не бачити Україну хоча б кандидатом до Унії. У першому – через існування поруч з нами "невизнаних територій" із замороженим конфліктом. У другому – через небажання, і здається, дедалі впертіше, мешканців Донбасу визнавати наш європейський вибір. Тобто в цьому сенсі план Путіна в частині зриву нашої євроінтеґрації поки що вдається. Але в мене ще є надія на якийсь третій варіант. Бо ми все-таки країна казкова і фантастична, і в нас любить собі траплятися непередбачуване. Щодо мого відчуття, то воно аж ніяк не тріумфальне. Мене вже й тоді, у 2010-му, здивувало таке бурхливе несприйняття очевидних речей. Я ж насправді лише сигналізував про дилему, з якою ми сьогодні зіткнулися впритул: якщо нам передусім ідеться про територіальну неподільність і цілісність як абсолютну цінність, то слід погодитися з вічним правлінням Януковича. Бо він, на жаль, найкращий і найпевніший її ґарант. А якщо ми Януковича таки зможемо певного дня із влади прогнати, то нам слід погодитися з можливими втратами деяких територій. Тобто дилема здалась мені тоді отакою: Україна в Європі, вільна й демократична, але, цілком можливо, без Криму й Донбасу, – чи з Кримом і Донбасом, але заодно і з Януковичем та Путіном. Що в цих думках було єретичного, я не збагну й досі. – Тим, що Ти викликав фрустрацію, зіткнувши нарід чоло-в-чоло з реальністю; всі хочуть бути здоровим і багатим, а як треба вибирати, то зачинаються проблеми. І Ти поставив цю проблему, а точніше дилему: Україна – це спільнота території чи спільнота людей? За замовчуванням вважається, що це спільнота території, яка волею випадку нам дісталась, і наше завдання – творити на цій території спільноту людей: український територіальний народ. Ти ж показав іншу можливість, і тим багатьох дуже вкурвив, бо спокусив "несвідомий" нарід не множити труднощі, а просто розв'язати проблему. Але, бачу, сам Ти в цивілізований розвід не віриш. Проблема в них чи в нас? – Та яка вже тут цивілізованість, коли стільки крові пролилося й далі проливається та й не просто так собі в чесному там якомусь бою, а через муки, катування, знущання над напівживими й уже мертвими? Яка вже цивілізованість?! Цього звірства вже назад не відмотаєш, не буває так. Шанс на цивілізований вихід було втрачено десь у першій половині чи навіть декаді березня – саме тоді Київ мав сам запропонувати їм референдум, місцевий. Спитати їх з усією відвертістю про незалежну демократичну Україну з європейським вибором і майбутнім членством в ЄУ (а щоб уже точно відчепилися – то й у НАТО:))). А Київ на той момент по-дурному вперся, що в нас мовляв місцевих референдумів не буває. То проголосуйте, бляха, в парламенті так, щоби були! Вам же коли щось треба, ви ж за 5 хвилин закон напишете і проголосуєте! Взяли б ініціативу у свої руки і досягли б одного з двох цивілізованих результатів – чи то збереження, чи то відокремлення. Але й навіть у цьому другому випадку це виглядало б не так, що ми їх втратили, а так, що відлучили. Бо ми самі цього хотіли. Тобто, як казав один чоловік, "позбавили їх приємності від нашого товариства". От коли ти питаєш, у кому проблема, то я думаю, що проблема з обох боків. Але їхня проблема в тому, що вони незаслужено сильно нас ненавидять. А наша в тому, що ми незаслужено сильно їх любимо.
– А в чому природа цієї ненависті і любові? Уточню: ненависть до чужого є для архаїчного суспільства визначаючим чинником. А от яка природа цієї чужості у жителів Донбасу – русскомірная чи совдепівська? І скільки в цій любові іншої сторони християнського человіколюбія, а скільки імперської зверхності, бажання асимілювати цю, словами Еткінда, внутрішню колонію, цивілізувати її ? Прагнення, що було і є стержнем московського імперіалізму. – Ні-ні, аж так погано не є. Я думаю, що тут швидше певна інерція. Але не імперська зверхність, ні. Хоча ми при цьому виходимо на досить умоглядний рівень, чого мені б не хотілося. Ми ж усе-таки маємо дуже конкретну ситуацію. Одна з ключових фігур у ній – Янукович Віктор Федорович. 2010 року він прийшов до влади, що межує з абсолютною. Половина суспільства була цим різко незадоволена, але в силу державності й соборності свого мислення сказала: "Потерпимо заради єдності. М'яч на вашому полі. Ви нам Януковича наголосували – ви його й повалите." Друга половина суспільства вирішила, що взяла реванш і відтепер країну буде змінено під неї. Рівень "українського патріотизму" за часів Януковича зріс і на Донбасі, і в Криму. Проте рівень незадоволення Януковичем у них так само зростав, що не могло не тішити. Тобто спершу здавалося, що "вони прозрівають". Пам'ятаєш наївні висновки зразка десь так 2011 – 12-го років? "Янукович об'єднав країну! Тепер нарешті Схід і Захід разом! У чому вони разом? У своєму несприйнятті Януковича". Ага, нема дурних. Щойно Янукович провалив євроасоціацію, як Схід знову почав його любити. Ну добре, вже не Схід як такий (бо що це насправді тепер таке – Схід?), а, скажімо, окремі найсхідніші області. Донбас, якщо точніше. Вмить пробачили йому всі на світі "пакращення" і внутрішньо згуртувалися навколо його режиму, щоб тільки ніякої Європи. Але певного дня вони прокинулись у країні, з якої він, виявляється, втік. І цю владу, відібрану в їхнього Януковича, цей факт відібраної в їхнього хлопця влади вони переживають як щось таке, відібране в кожного з них особисто, якусь найсуттєвішу складову їхньої ідентичності. У них же був свій президент! А тут якась хунта за американські гроші його скинула. Мені здається, це достатня підстава для ненависті. Тобто з ними все зрозуміло. А вже чого в них при цьому більше – рускомірності чи совдепії – питання, на мій погляд, не таке суттєве. От у Сталіні чого більше – першого чи другого? А в Путіні? – Путін об'єднується зі Сталіним, думаю, на осі імпералізму. Не впевнений, що ця вісь є релевантною для донбаських ребеліантів. – Ну щось там таке з'являється – якесь "донське казачество", великоросійські монархісти всілякі, денікінці, історичні реконструктори, гіркіни там усілякі й так далі. Тобто ця, як ти кажеш, вісь донедавна ще релевантною для них не була, проте не виключено, що промалюється. – Але хтів би-м зашпортатись на іншому, на згаданому Тобою "українському патріотизмові". Наскільки він український – в сенсі українськості? Чи Твоя письменницька інтуїція солідаризується з Прохаськовою, який вказує на загрозу України з далі домінуючою російськістю – хай в її ліберальному вимірі, такою милою, поки вона цим домінуванням не пригнічує українськість? – Тут варто розрізняти два, на мій погляд, протилежні проекти. Назовімо їх так – проектами. За всієї умовності цього поняття й деякої заюзаності. Гаразд, менше з тим. Перший з цих проектів – російськомовні за Україну, проти Росії, особливо путінської. Я його цілком підтримую і навіть, щиро кажучи, дуже йому радію. Другий – російськомовні, що донедавна ще (особливо за Януковича) мали себе за "укрАинцев", а нині, ображені, як я вже казав, Януковича поваленням, раптово повизнавали себе "рускімі", регіон свій "Новоросією", а все, що не тільки українське, але й "укрАинское", люто зненавиділи. Мені здається, перший проект в Україні поки що значно перспективніший. І взагалі – він Україні насправді дуже потрібен. Майдан був абсолютно двомовний, української та російської на ньому було порівну і в цьому був якийсь такий особливий драйв, щось таке, що намагалися розіграти проти нас, а ми його обернули на свою користь. – Ok, Юрку, а де (і яке) місце Галичини в цьому перспективнішому проекті? В чому тепер суть української галицькості та галицької українськості? – Галичина поза цим проектом, бо він же стосується російськомовних, а Галичина є реґіоном, де їх, як відомо, найменше. І я не бачу жодної мовної загрози для Галичини, бо Галичина довела, зокрема й на Майдані, свою тривкість. Отже, не варто лякати себе всілякими додатковими примарами, в нас і без них клопотів вистачає. Галичина має тепер, після Майдану, всі шанси остаточно позбутися ілюзій щодо свого месіанства, стати в позитивному сенсі скептичнішою і більше зосередитися на собі, на власних проблемах. Не хочеться повторювати загальновідомих тез щодо "проєвропейського авангарду", але об'єктивно кажучи, ми справді можемо стати до певної міри зразком для східніших за нас українців. Розвинене самоврядування, дороги, смітники, благоустрій загалом, громадянська толерантність і передусім потужні культурні проекти з міжнародним розмахом та резонансом – ніщо з цього не видається мені фантастичним. Тобто Галичина реально може дозволити собі бути ближчою до Європи не тільки в географічному сенсі, це посильна й цілком органічна мета.

Розмовляв Орест Друль

Джерело: zbruc.eu