Зачастили останнім часом на Тернопілля повітряні "презенти" від "братів". Вони ніби дають нам зрозуміти, що в невтомній "турботі" про всю Україну не забувають і про нас з вами. І що й для нас у них знайдеться щось таке, що здатне вразити до глибини душі.
Про що думаєш у такі моменти? Найперше, звісно, відчуваєш вдячність до тих, хто служить в підрозділах української ППО - значною мірою завдяки їм справжня велика біда, яку вже пізнали чимало українців, наразі оминає наш край.
Згадуєш, звісно, "незлим і тихим словом" Захід, який вперто відмовляється закрити над Україною небо або ж поставити нам сучасні ефективні засоби ПРО, щоб, бува, не надто розсердити когось за кремлівськими мурами.
І, звичайно, переживаєш: за безпеку своїх рідних, близьких і, чого приховувати - за свою власну. І почуваєш себе наче під час польоту страшного астероїда десь неподалік від Землі: прилетить сюди чи, може, омине?
Не надто приємні думки, що й казати. Втім - не єдині. Ризикуючи видатися комусь людиноненависником і навіть більше - тим, хто ладен потирати руки з приводу чиєїсь біди (який жах!), щиро зізнаюся, що:
- якби російська ракета влучила просто в автівку, в яку саме сідало якесь п'яне бидло з наміром проїхатися "з вітерцем" - я не впевнений, що дуже тужив би з цього приводу;
- якби сумнозвісний "Іскандер" раптом "завітав" на збіговисько місцевих наркоділків чи інших маргіналів, у сауну з нахабними "мажорами" або ж у притон з цілою купою шикарних шльондр та їхніх солідних клієнтів - не переконаний, що дуже побивався б з приводу цієї тяжкої втрати;
- якби не менш зловісний "Калібр" втрапив просто в місце здійснення таємної угоди між бездоганно патріотичною владою і чесним-пречесним бізнесом з приводу чергової новобудови, яка неминуче викличе бурхливу радість у громадськості - не можу стверджувати, що заламував би у розпуці руки. Також категорично не заперечував би, якби в той момент поруч опинилася зграя (стадо) "тітушок", які енергійно допомагали у благородній справі хаотичної забудови міста;
- якби щось кероване чи некероване з гуркотом вломилося згори у судову залу, де одягнута в мантію Його (чи Її) честь (звучить!) саме виголошувала "іменем народу України" неправосудний вирок на користь отої самої "мажорної" мерзоти з товстим гаманцем чи когось із зажерливих можновладців - не думаю, що почуття жалю в мене переливалося б через край;
- якби ще щось оснащене крилами і з низькою траєкторією польоту садонуло по лавці в парку, на якій сидять, вивергаючи потоки гидотних матюків, безвусі бовдури та їхні подруги - чомусь думаю, що у мене зовсім необов'язково пропали би сон і апетит.
Чому так? Тому що обстановка правової анархії, безладу і, що найгірше - повсякденного знищення в людей віри в справедливість і порядок, в якій ми живемо 30 років, за своїм руйнівним впливом і перспективами навряд чи поступається наслідкам російської агресії.
Хтось, можливо, скаже, що не варто бажати комусь із ближніх зла - воно може обрати об'єктом своєї уваги саме тебе. Може, звичайно, і я недаремно згадував і про астероїд. Як воно буде - вирішує чи хтось там на небесах, чи заздалегідь визначена доля, чи, цілком можливо, сліпий випадок. Але уся згадана вище мерзота (за бажання можна додати ще декілька пунктів) добряче отруювала атмосферу дуже "файного" міста до війни. Нині, коли на Україну посунула темна ворожа сила, вона ніби трішки відійшла в тінь. Втім, це відчуття відносне - п'яне моторизоване бидло продовжує калічити і вбивати людей на автошляхах, а "тінейджерна" шпана регулярно стрясає повітря у громадських місцях словесною гидотою, не бачачи перед собою жодних моральних чи юридичних бар'єрів.
Тому ніякої незручності через висловлені вище думки не відчуваю - сказав те, що думаю. Можливо, стан війни зробив більш твердошкірим. А можливо, клекоче в душі безсила лють вкупі з досадою через те, що згадана справедливість уже й забула, коли заходила на територію під назвою Україна...
