Події 70-літньої давнини виглядають нині в дещо іншому світлі, ніж раніше. Років з 30 тому все було просто і зрозуміло: 9 травня – День Перемоги, ветерани з орденами і букетами, «Слава КПРС – керівній і спрямовуючій…», фронтових сто грамів і каша з польової кухні. Сто грамів і каша, напевно, будуть і цього року, однак  тепер маємо дві об’єднані дати: 8-го травня – День пам’яті та примирення, який віддавна відзначається у Європі й світі, та 9-го -  День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.

Серед інших суттєвих відмінностей -  згідно з ухваленим Верховною Радою пакетом законів про декомунізацію, в Україні заборонене публічне використання комуністичної та нацистської символік. Те, що два тоталітарні режими були вельми близькими за своєю людиноненависницькою ідеологією, а головне – за її страхітливим практичним втіленням, визнає, здається, увесь світ. Публічно проти цього виступає хіба що, як висловлюються наші дипломати, «лідер сусідньої держави». Нещодавно він просвітив увесь світ тим, що, мовляв, сталінізм не можна ставити на одну дошку з нацизмом, оскільки Сталін не ставив за мету винищення інших народів. Справді, «батько всіх народів» розпочав із ґрунтовної «чистки» народу
власного, зокрема, українського селянства. І немає сумніву, що таку ж долю він готував і для тих країн, куди б  понесли «докорінні соціально-економічні перетворення» червона армія і органи НКВС.

А ще той самий лідер тієї ж держави у 2010 році збагатив історію Другої світової війни новиною, що перемогу в ній, мовляв, вдалося б здобути і без України. Заявити таке щодо країни, яка втратила у тій війні близько 7 млн. своїх громадян, було верхом блюзнірства і суто науково-історичної непорядності. Серед військовослужбовців призову літа 1941 року уціліли тільки 3% від загальної кількості. З урахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення),

втрати склали приблизно 14,5 млн. чоловік.

Згідно з ухваленим декомунізаційним пакетом, із законодавства також вилучено термін «Велика вітчизняна війна». Парламентська опозиція, точніше, рудименти партії регіонів, одразу  зчинили галас з цього приводу, мовляв, тепер ветеранам війни буде заборонено носити їхні бойові відзнаки. Важко визначити, чого більше у цих заявах – лицемірства чи прихованого політичного розрахунку, - адже навряд чи знайдеться хтось, хто б скоса дивився на ордени чи медалі на грудях воїнів Другої світової. Проте навіть у цьому питанні не все чітко однозначно. Щоб докопатися до істини, слід щиро відповіси на ряд запитань.

Чи має право з гордістю носити свої бойові відзнаки солдат, який ішов у атаку, штурмував ворожі укріплення, форсував під шквальним вогнем ріки, горів у танку? – Має! Незалежно від того, хто він і звідки родом -  Іван з Галичини, Ваня з-під Костроми чи Вано з Грузії, - усі вони гідні нашої з вами шани і вдячності.

Чи може вважати День перемоги своїм святом вояк УПА, який, затиснутий поміж двома найстрашнішими військовими потугами, змушений був битися проти обох  відразу? – Може! Хоча медалей і почестей він за це не отримав, а навпаки, десятиліттями був зумисно і підло обмовлений. Та це і його свято, тому що нацизм не ніс цілим народам нічого, крім смерті й долі рабів.

Але в цей день сонце виграє на орденах і медалях тих, хто під час війни у «загрядотрядах» косив кулеметним вогнем своїх (Приказ № 227, «Ни шагу назад!»), хто конвоював і охороняв армії «врагов народа», хто вивозив цілі села ешелонами в Сибір, Казахстан і на Північ. Вони теж (і цілком щиро) вважають, що причетні до перемоги над нацизмом, пишаються бойовими нагородами,  користуються пільгами. Чи мають вони на це моральне право? -  Ні! За всіма людськими і Божими законами, між воїном і карателем повинен бути проведений чіткий проділ. Першому – слава, другому – презирство і ганьба. Не заради роздмухування протистояння у і без того розбурханому суспільстві – заради торжества істини.

Разом з тим, у назві свята 8-9 травня фігурує і слово «примирення». На Заході це поняття уже прижилося; британські ветерани звично зустрічаються з німецькими на порослих травою бункерах Атлантичного валу в Нормандії, разом покладають вінки до монументів. Зустрічаються без ненависті, а як люди, втягнуті волею жорсткого часу у кривавий вир взаємного знищення.  У нас же, в силу історичної специфіки і подій останнього року, примирення з георгіївськими стрічками і червоними «серпасто-молоткастими» полотнищами мимоволі означало б не що інше, як легітимізацію символів держави, яка загрожує нині самому існуванню України.

Такі от суперечливі думки і почуття викликає ця, тепер уже подвійна, дата. День перемоги над нацизмом. День пам’яті і печалі. День роздумів.

Ігор Дуда