Події 70-літньої давнини виглядають нині в дещо іншому світлі, ніж раніше. Років з 30 тому все було просто і зрозуміло: 9 травня – День Перемоги, ветерани з орденами і букетами, «Слава КПРС – керівній і спрямовуючій…», фронтових сто грамів і каша з польової кухні. Сто грамів і каша, напевно, будуть і цього року, однак тепер маємо дві об’єднані дати: 8-го травня – День пам’яті та примирення, який віддавна відзначається у Європі й світі, та 9-го - День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні.
А ще той самий лідер тієї ж держави у 2010 році збагатив історію Другої світової війни новиною, що перемогу в ній, мовляв, вдалося б здобути і без України. Заявити таке щодо країни, яка втратила у тій війні близько 7 млн. своїх громадян, було верхом блюзнірства і суто науково-історичної непорядності. Серед військовослужбовців призову літа 1941 року уціліли тільки 3% від загальної кількості. З урахуванням вторинних демографічних втрат (померлі від хвороб і голоду, депортовані, емігранти, втрати у природному прирості населення),
Згідно з ухваленим декомунізаційним пакетом, із законодавства також вилучено термін «Велика вітчизняна війна». Парламентська опозиція, точніше, рудименти партії регіонів, одразу зчинили галас з цього приводу, мовляв, тепер ветеранам війни буде заборонено носити їхні бойові відзнаки. Важко визначити, чого більше у цих заявах – лицемірства чи прихованого політичного розрахунку, - адже навряд чи знайдеться хтось, хто б скоса дивився на ордени чи медалі на грудях воїнів Другої світової. Проте навіть у цьому питанні не все чітко однозначно. Щоб докопатися до істини, слід щиро відповіси на ряд запитань.
Чи має право з гордістю носити свої бойові відзнаки солдат, який ішов у атаку, штурмував ворожі укріплення, форсував під шквальним вогнем ріки, горів у танку? – Має! Незалежно від того, хто він і звідки родом - Іван з Галичини, Ваня з-під Костроми чи Вано з Грузії, - усі вони гідні нашої з вами шани і вдячності.
Чи може вважати День перемоги своїм святом вояк УПА, який, затиснутий поміж двома найстрашнішими військовими потугами, змушений був битися проти обох відразу? – Може! Хоча медалей і почестей він за це не отримав, а навпаки, десятиліттями був зумисно і підло обмовлений. Та це і його свято, тому що нацизм не ніс цілим народам нічого, крім смерті й долі рабів.
Але в цей день сонце виграє на орденах і медалях тих, хто під час війни у «загрядотрядах» косив кулеметним вогнем своїх (Приказ № 227, «Ни шагу назад!»), хто конвоював і охороняв армії «врагов народа», хто вивозив цілі села ешелонами в Сибір, Казахстан і на Північ. Вони теж (і цілком щиро) вважають, що причетні до перемоги над нацизмом, пишаються бойовими нагородами, користуються пільгами. Чи мають вони на це моральне право? - Ні! За всіма людськими і Божими законами, між воїном і карателем повинен бути проведений чіткий проділ. Першому – слава, другому – презирство і ганьба. Не заради роздмухування протистояння у і без того розбурханому суспільстві – заради торжества істини.
Разом з тим, у назві свята 8-9 травня фігурує і слово «примирення». На Заході це поняття уже прижилося; британські ветерани звично зустрічаються з німецькими на порослих травою бункерах Атлантичного валу в Нормандії, разом покладають вінки до монументів. Зустрічаються без ненависті, а як люди, втягнуті волею жорсткого часу у кривавий вир взаємного знищення. У нас же, в силу історичної специфіки і подій останнього року, примирення з георгіївськими стрічками і червоними «серпасто-молоткастими» полотнищами мимоволі означало б не що інше, як легітимізацію символів держави, яка загрожує нині самому існуванню України.
Такі от суперечливі думки і почуття викликає ця, тепер уже подвійна, дата. День перемоги над нацизмом. День пам’яті і печалі. День роздумів.
Ігор Дуда