Чим зайняти себе пенсіонеру, який просто ненавидить таке поняття, як дача, абсолютно байдужий до рибалки, збирання грибів, гри в доміно чи шахи, уникає теревенів з сусідами, і чи не найближчий приятель якого - пес породи амстаф - помер три роки тому?
Є "професійне хобі" - публіцистика, але не завжди є натхнення займатися нею. Є, звичайно, улюблені пробіжки в парку, але постійно, як це робив герой Тома Хенкса у стрічці "Форест Гамп", бігати не будеш. Отож, залишається телевізор - отой самий "ящик", з якого отримуєш і новини (іноді - навіть приємні), і поживу для роздумів, і емоції, і біля якого проводиш значну частину часу, особливо в зимову пору. Ну, а як натрапиш на якийсь серіал, що зацікавить, то вже майже з нетерпінням (напевно, дається взнаки отой пенсійний вік) чекаєш наступних серій: а як воно буде?
Зізнаюся: українське кіно (за кількома винятками, для перелічення яких вистачить пальців однієї руки) особливого інтересу в мене не викликало. А тут раптом "підсів на "Дільничного з ДВРЗ". Чи то через образ головного героя у виконанні В'ячеслава Довженка - з одного боку, "ходячої інструкції" того, як дільничний повинен ставитися до своїх обов'язків, а з іншого - симпатичного хлопця не без деяких слабкостей, ладного, водночас, вибачати оті життєві слабкості іншим. Чи, може, персонажем полковника-начальника відділу - нібито й хитруватого бюрократа, але здатного, у разі потреби, сказати жорстку правду у вічі і нечистому на сумління і руку підлеглому, і новому керівнику району - нахабі з усім набором якостей породженого новими реаліями мерзотника. Загалом, незугарні сторони нашого життя, в тому числі й атмосфера в правоохоронних органах, показані доволі відверто - це вам не пам'ятна глядачам старшого покоління "Народжена революцією", коли стерильно чистий радянський "мент" Коля Кондратьєв пізно увечері повертався додому до коханої дружини, обмінювався з нею кількома плакатними фразами про свою роботу та її роль в житті країни, а на завершення ще й змушений був, за наполяганням благовірної, присвятити годину вивченню французької мови. У "Дільничному..." віддана й данина моді олюднення представників кримінальних структур (ну, що вдієш - такі ж люди, як і ми, живуть поміж нас) - вони тут і вірні даному слову, і спогадам про дитинство у дитбудинку, і не цураються моральних чеснот ("Ніякої наркоти в моєму районі!" - чистий тобі дон Корлеоне).
А з точки зору зображення голої правди без прикрас у "Дільничному з ДВРЗ", як на мене, найбільше здатен запам'ятатися персонаж оперативника карного розшуку на прізвище Шамрило. Ось для кого вже режисери (їх там декілька) і виконавець ролі Олексій Череватенко не пошкодували темних і відразливих фарб. Оте саме... Шамрило виглядає як зловісне породження недоліків виховання, нашого недосконалого законодавства, неефективного кадрового відбору, панування всюди блату і "волохатої лапи" і, на додачу, повного зрощення правоохоронців з криміналітетом. І от що цікаво: у фільмі йдеться про район у Києві, а дивлячись його, в тому числі й на мерзенну сутність Шамрила, не міг відмовитися від думки, що щось подібне не раз доводилося бачити і у нашому Тернополі. З отаким шамрилами - нахабними до краю, певними власної "ексклюзивності" та необмежених прав - в різні періоди життя доводилося стикатися і в середовищі так званих правників (міліціонерів, прокурорів, суддів, адвокатів), і серед представників містечкового владного Олімпу і політикуму, і серед колег-журналістів, і звичайно, серед тутешньої "мажорної" публіки. Причому - обох статей (буду, як прийнято казати, гендерно коректним). Безумовно, мерзотники водяться всюди, на всіх широтах і у найбільш благополучних з точки зору цивілізації країнах, але оскільки випало жити саме тут, то іноді мимоволі здається, що у дуже "файному" місті їх... найбільше. "Кіношного" Шамрила зусиллями головного героя, а також кримінальної структури (о часи, о звичаї!) в "Дільничному..." вдалося вивести на чисту воду (зізнаюся, спостерігав за сценами його жорстокого побиття мало не з садистським задоволенням).
У житті ж, на жаль, все так просто не буває. І на справедливість доводиться чекати дуже довго - якщо взагалі дочекаєшся.
Ну, так на те воно й кіно...
