Мотивом, що спонукав мене підготувати цю публікацію,  стало настирливе й доволі підозріле шельмування у ЗМІ кандидата у депутати до Верховної Ради України у одномандатному виборчому окрузі № 167 Володимира Бедриківського.

Щойно вийшов у свій мій авторський матеріал «Паскудство від лукавого…», як інтернет-видання «Тернопільський тиждень» його передрукувало, додавши свій коментар про «такого собі журналіста з Чорткова Михайла Опиханого, що славословить Бедриківського». Але я не про те. Якщо мої колеги далекі від журналістської етики, то Бог їм суддя. Я про інше, набагато суттєвіше, ніж оцінка моєї скромної особи окремими «завумними» коментаторами, яким до справжньої журналістики, як від землі до небес. Я про невігластво та неподобство «молодьожі» у ЗМІ, яка не знає, а ба й не хоче знати історії України  зі славними і трагічними сторінками минулого. Звідки, запитується, висновок? А хоча б звідти, що у зазначеному опусі «ТТ», одну з трьох найвідоміших масових газет у довоєнній Галичині «Наш Прапор», назвали - «Прапором»... чогось там»!!!                                                                Гірко, гірко аж за край за молоде покоління, яке майже не ознайомлене з культурно-просвітницькими подіями у Галичині до приходу «визволителів» з Московії.  Напевне тому вони не відають, що газета «Наш Прапор», у 30-х роках минулого століття, була  паростком української державності, рупором ідей національно-культурного відродження та єдності українських земель. До редакції приходять люди поважного віку та дякують за відродження видання, про яке вони довідалися від їхніх батьків. Зокрема, нещодавно до нас завітав пенсіонер з Чорткова Мар’ян Старовський, до виходу на заслужений відпочинок – вчитель-краєзнавець, який каже, що про «Наш Прапор» йому розповідав батько – голова «Просвіти» та товариства «Сокіл» у с. Стара Ягільниця (1935-39 роки). Газетою зачитувалися молоді «просвітяни» села Ромашівка. Це вже з розповіді пані Марії Штепи, зв’язкової ОУН-УПА, багатолітнього в’язня більшовицьких концтаборів. Пані Марію дуже зворушила звістка про відродження колись улюбленого видання. Просила назвати ім’я того, хто зробив цей подвижницький вчинок. Відповідаємо шановній пані Марії та всім, кого це цікавить: дякувати треба, насамперед, добродію Володимиру Бедриківському, бо саме він витягнув газету зі славним минулим із Лети забуття.  Відрадно, що видання отримало подальшу перспективу. І я пишаюся, що мені випала велика честь редагувати «Наш Прапор» після видатного українського громадського і політичного діяча Івана Тиктора. Глумитися з його звитяжної праці, ми не дозволимо нікому.

Позаяк у вищезазначеному контексті йдеться про особу генерала Бедриківського, то тут теж треба розставити крапки над «і». У здорово мислячої людини, яка регулярно читає пресу та користується інтернетом, просто не можуть не виникнути запитання: чому засоби масової інформації «рясніють» негативами стосовно цієї персони?  Звісно, складається враження, що у даному випадку явно, як мовиться, перегнули палицю, або всього-на-всього – оббріхують. Про орден від митрополита Володимира у 2007 році – це вже ми «в курсак». Про уявного комуніста Бедриківського-старшого, який зображений на картині Сєрова «Ходокі у Леніна» - теж чули. Про адмінресурс, Барчука, Дрозда, Лопушняка – само собою розуміється. Ага, а ось «свіженька котлетка»: «всі керівники ФАПів отримали вказівку провести агітацію за кандидата від влади та сприяти проведенню ультразвукової діагностики населення під патронатом В. Бедриківського; Бедриківський у середині серпня в кабінеті Хоптяна написав заяву без дати про вступ до фракції Партії регіонів у Верховній Раді України 7-го скликання; п`яний Бедриківський збив мало не на смерть у ДТП священика», і далі буде… Не знаю як ви, а я не подивуюся, якщо завтра Бедриківського звинуватять у штурмі президентського палацу та вбивстві, разом з вояками Піночета, президента Чилі Сальвадора Альєнде. Дарма, що у 1973 році малий Володя  з ровесниками -«жовтенятками» бавився машинками на перервах у Заліщицькій школі. Але ж генералом став, і не без сприяння цього ж Піночета… за успішне здійснення військового перевороту.

Жарти жартами, проте маховик дискредитації найпопулярнішого кандидата у народні депутати до українського парламенту, нашого земляка, генерал-полковника Володимира Бедриківського дедалі більше набирає обертів. Досхочу порившись у його «чемоданах з білизною», і не виявивши там зброї масового знищення, шукачі компроматів пустили в хід бурхливу фантазію на кшталт заяви Бедриківського про вступ до фракції Партії регіонів, аварії зі священиком та іншої абракадабри. Маючи нас за „лохів”, піар-технологи розраховують на наївність та емоції людей. Цинізм, по-іншому й не скажеш.

Щоби на прикладі продемонструвати фарисейську підступність анонімних авторів «викривальних» публікацій про «провладного кандидата Бедриківського», у яких червоними нитками вишита «заказуха», спробуємо забити гол у їхні ворота. У судочинстві існує таке поняття як «доказове право». Це норми, які регулюють предмет доказування, порядок збирання, перевірки та оцінки матеріалів, незалежність і допустимість доказів, їх процес, джерела, тощо. Будь-який суддя не посадить підсудного до в’язниці без достатніх доказів його вини. На практиці доказове право застосовують органи дізнання, слідчі, прокурори, адвокати та акули пера у жанрі журналістського розслідування. Без ґрунтовної аргументації, незаперечних фактів, достовірних джерел інформації про протиправні вчинки суб’єкта переслідування чи різкої критики, написане на папері – мильна бульбашка. Факти – річ вперта. Ігнорувати ними недопустимо. Тож про яку таку «об`єктивність» йдеться у «витворах» сучасних авангард-писарчуків? Гадаю, коментарі зайві.

Слово має вагу, словом можна возвеличити, але й словом можна вбити. Коли людину з зусібіч «бомбити», що вона найгірша – людина втратить рівновагу та впаде в депресію. Потік вируючої каламуті у ЗМІ на Володимира Бедриківського, крім очорнення його в очах виборців, скерований також на руйнування його психологічно - емоційного стану. Зірветься чоловік, розпочне скандалити, оправдовуватиметься… А це якраз те, що треба – відчуває за собою грішки. Втім, пан Володимир на «люб’язності» від опонентів не реагує. Каже, що поважає світогляд своїх земляків, які самі розберуться хто є хто. Не збирається діяти супроти своїх «доброзичливців» аналогічними методами. Бо як віруючий, пам’ятає заповіді Закону Божого, в тому числі дев’ятої: «Не свідчи неправдиво на ближнього твого». Це означає, що Володимир Бедриківський височіє над опонентами не лише найвищими генеральськими пагонами на плечах, а й високоморальністю.

На пам’ятку замовникам «чорних» піар-технологій додам: хто обкидає болотом інших, у того руки брудні. Це істина.

Михайло Опиханий м. Чортків