Через кілька днів, 3 жовтня, заслужений артист України Ігор Сачко святкує одразу два своїх ювілеї – 55 років від дня народження та 33-річний період театрального життя. Митець вирішив не відзначити ці дати у барах чи ресторанах. У цей день він збере своїх друзів у Тернопільському драматичному театрі імені Тараса Шевченка аби зіграти вже «списану» виставу «Коханий нелюб».
Ігор Сачко творчу відпустку використовує для переосмислення свого життя та відновленню свого нормального фізичного стану. З читачами «За Збручем» колишній керівник нашого драмтеатру відверто розповів про те, що змусило його піти на тимчасовий перепочинок.
- Пане Ігоре, саме за час вашого трьохрічного періоду керівництва у Тернопільському драмтеатрі, посаду художнього керівника чи то директора почали все тісніше прив’язувати до політики. Скандальне неодноразове ваше звільнення також пов’язували із політичними іграми.
- Ті, що говорили про моє скандальне перебування зі політичним забарвленням, це люди які зіграли на дешевих смаках та переконаннях наших тернопільських владарів, що називається, підставили мене. Я не був у жодній політичній партії, чи блоці. Сам про це і виступав, що театр має бути без політики. Не носив забарвлення якоїсь політичної партії, і не дозволяв це нікому робити у театрі.
А ті, хто гострив за моєю спиною сокиру аби знести потім її над моєю директорською кар’єрою, ходили по різних кабінетах і говорили, що за моє спиною стоять політичні конкуренти. Бо іншого варіанту підкопатися до мене не було. Так сталося, що у час, коли став директором, в обласній раді більшість мала «Батьківщина» Юлії Тимошенко. З головою обласної організації політсили Василем Деревляним познайомився десь через три місяці після призначення на посаду. Народний депутат прийшов з пропозиціями щодо розвитку театру, але зовсім ніхто не ставив завдання розставляти якість політичні «агітки», прислуговувати чи виконувати їх прохання. Звичайно, що були намагання деяких «фельфебелів» чи «козачків» вказувати мені, але я їм сказав: «Шановні, я займаюся театром, або нічим!».
- Після вашого звільнення керівник театру і надалі залишається політичною посадою?
- Зараз вона такою якраз і є. Але це було і до мого приходу. Тоді цього не помічав, бо я був актором. Багато проблем мене не стосувалися. Та, ставши директором, почав бачити як під час засідання обласної ради, коли вирішується фінансування театру, спілкуєшся з представником більшості, то опозиція автоматично може не голосувати за це питання. Це було страшно. На жаль, не всі люди з політично бомонду Тернопілля – є людьми державницькими. Багато людей прийшли в якусь партію аби вхопити собі якусь посаду, облаштувати затишний кабінет, керувати, «рішати», заробляти на цьому гроші. Там багато людей, які взагалі не розуміють театру.
- Так я хотів бути директором. Та не для того, щоб зробити собі ім’я. А для покращення самого театру. Завдяки своїм зв’язкам, міг звернутися до багатьох впливових людей. От підійшов до тодішніх голів облради Олексія Кайди та облдержадміністрації Михайла Цимбалюка, і зараз є парадні сходи.
Але у театрі були сили, які також мали претензії та директорські амбіції. І вони бігаючи по різних інстанціях, натравлювали та наговорювали на мене.
Я вчився на актора. Тепер розумію, що до багатьох моментів директорської посади не був готовий. Я часто надмірно емоційна людина. Не був готовий до інтрижок.
- Керувати пішли з власної ініціативи. Та от звільняли вже не за вашим бажанням.
- У театрі не тільки найбільша любов, у театрі найбільша ненависть, недовіра, настороженість. Творчі люди – гіперболізована частина суспільства. У нашому колективі панували навіть не кулуарні домовленості. Це були суцільні корпоративні змови, внутріусобна війна. Якщо у Луганськку, чи Донецьку ти посварився з людиною, то він з тобою не розмовляє три місяці. А специфіка Тернопілля така, що вчора на тебе чоловік «настукає» і «накапає» куди слід, а на наступний ранок приходить до зі словами «Здоровенькі були!». О це Тернопіль. Людей, які були проти мене, не так то багато. Звичайно, великий спротив був у колективі. З однієї сторони – заслужений, а з іншої – ні. Відбулася класична змова. Ці люди пішли до влади, яка могла реагувати або ні. Але владі було вигідно зреагувати. Адже це ще одне вакантне місце, де можна когось зі свої партії влаштувати. До того ж, солідна установа, центр міста, театр.
Я виграв справу про незаконність мого звільнення до Верховного суду. Але була політична необхідність. Придумали рішення адмінсуду, не яке мене не запросили. Після цього я прийшов до тодішнього голови обласної ради, а тепер нардепа славного Олексія Петровича Кайди і питаю: «От ви мені прислали лист, що ви мене звільнили. Але ж ми тиждень назад проводили фестиваль імені Леся Курбаса. Без грошей. Приїхали люди зі всієї України. Чому ви мене не зняли перед фестивалем?». І він так тільки легенько посміхнувся: «Я ж в політиці майже 20 років. Не міг вас зняти і резонанс викликати!». От так тихенько мене і прибрали.
- Художнього керівника ще досі немає. Згідно вашої інформації, на сьогодні є достойні кандидати на це місце?
- На сьогодні вже є десь десяток претендентів. Більшість мають якусь політичну забарвленість. Що буде коли когось з них призначать? Він що буде впроваджувати політику «Свободи», «регіонів», чи «Батьківщини»? Та це ж примітивно. Театр повинен впроваджувати одну політику – великого мистецтва.
- Який ви бачите вихід?
- Має бути політична воля найвищих керівників нашого краю. Голови адміністрації та облради ради мали дати «по пальцях» тим політичним спекулянтам, які на театрі хочуть розіграти свої ігри або когось працевлаштувати. Гнати таких потрібно. Якщо будемо прив’язувати театри до партій, які сьогодні мають більшість, то перетворимо їх у містечкові агітбригади. Так облрада власник і виділяє гроші, але ж ми не маємо підтанцьовувати їм. Не має мати керівник обов’язково значок партії більшості.
- Претендуєте на керівника також?
- Я переріс штанці директора. Це безцінний досвід, але час йти далі. Потрібно робити, щоб і театр пішов далі.
- Все ж у житті театру ви залишили певний слід. На вашу думку, який позитив ви внесли?
- Та хоча б те, що театр прийняв, коли заробітки були на рівні 300-350 тисяч. А віддав через три роки установу, яка вже заробила мільйон 113 тисяч. Тобто вдалося збільшити ефективність роботи по багатьох показниках. Хтось не хотів бачити моєї роботи, а хтось все ж таки помічав.
- Кажуть: «Двічі в одну річку не ввійдеш!». А я тричі входив. Тричі був директором Тернопільського театру. Але я не «підмочив» свою репутацію. Сміливо дивлюся людям в очі. І в місті, і в області, і владним мужам. Бо я знаю, що робив свою справу. Та, можливо, для багатьох був неугодний у тому колективі, у тому ж місті.
Можливо, частина людей, які підтримували мене, через це постраждали. Але з творчим колективом в мене нормальні стосунки. Свого часу були люди, які не хотіли зі мною розмовляти і вітатися. Хоча напряму не конфліктував з ними.
- Більшість вистав за вашою участі на сьогодні зняті з репертуару.
- Як можна принизити? Ну забрали посаду директора. Та от люди хотіли мене провчити і поставити у куток, забравши у мене всі вистави. Звичайно, можна знайти багато виправдань: важко складувати декорації, важко монтувати сцену, немає глядача, тощо. Так я можу розповісти, як це все зробити. Я можу розповісти, в якому інформаційному полі потрібно рекламувати і популяризувати театр.
На жаль, багато вистав, де я був залучений, зараз зняли з репертуару. Як кажуть, «списали». Але виставу не можливо списати. Її можна відложити.
Я сказав теперішньому виконуючому обов’язки художнього керівника театру Борису Репці, що списання і подальше знищення декорацій багатьох постановок буде, щонайменше, недалекоглядними. Вистави, які не часі потрібно ставити у «запасний склад». Адже актори протягом багатьох років пам’ятають свої ролі. Ще вчора ми ставили «Сто тисяч», а сьогодні вона вже «списана». Хоч там не зайнятий, такого не розумію. Це недалекоглядна політика людей, які приймають такі рішення.
- Актору без сцени важко?
- Звичайно, що хочеться актору грати. Адже життя без сцени – це трагедія. Я не боявся втратити посаду директору, а найбільше боляче мені розлучатися з тими моїми ролями, які просту зникають. Страшно, що з цими ролями не зможу більше появитися на сцені перед публікою.
Забрали одну, другу і третю вистави. Забрали не тільки в мене, але і багатьох акторів.
- Під час святкування ювілею, 3 жовтня, ви зіграєте вже у призабутій виставі. Якраз у тій, що,так би мовити, потрапила під «репресії».
- Комедія-бурлеск «Коханий нелюб». Ми з цією виставою здобували дуже багато театральних призів.
Я звернувся до керівництва театру з прохання про відзначення свого скромного ювілею у стінах театру виставою «Коханий нелюб». Бо як по-іншому можу відсвяткувати. Якби був олігархом, то найняв би ресторан на об’їзній Тернополя. Актори мають святкувати ювілеї творчим бенефісом. Можливо, шанувальники прийдуть. Можливо, друзі. А я для них зіграю виставу. І це буде взаємна вдячність.
Я радий, що ніхто з творчого колективу не заперечив проти «Коханого нелюбу». Вистава вже два роки не йде. Головна акторка Таня Панькевич у декретній відпустці. Всі погодилися відновити п’єсу, попередньо зробивши кілька репетицій.
