Розклади і маневри у великій політиці подеколи дивовижним чином нагадують звичайнісінькі "дворові" історії.
Не така вже й незвична картина: у одному з дворів компанія хлопчаків 12-14 років добряче побоювалася 16-річного "бичка", який дуже полюбляв "качати права". Особливо діставалося від нього одному сумирному і з не надто міцними м'язами хлопчині - з отих 12-14-річних, якого старший бандюган просто тероризував: то гроші відбере, то синця під оком поставить. Однолітки бідолашної жертви, як нині сказали б, булінгу допомагали йому хто чим міг: хтось дав еспандер, щоб "накачати" м'язи, хтось - самовчитель з карате, ще хтось навіть запропонував для самооборони кустарно зроблений кастет… Це все бідоласі не надто пригодилося, а коли він у відчаї запропонував своїм ровесникам об'єднатися і дати доброго прочухана нахабному громилі, то ті відреагували якось мляво і нерішуче - відчувалося, що таки бояться дворового "урки". Більше того, вони всі разом навіть почали сторонитися бідолашного хлопця - ану раптом як через нього ваговитих кулаків "зека у перспективі" доведеться скуштувати і їм. І щоб уже закінчити з цією невеселою історією - гроза двору таки скористався отою перспективою і мандрував із колонії в колонію з почесним титулом рецидивіста, аж поки не сконав у якомусь тюремному шпиталі від туберкульозу. "Собаці собача смерть", - з полегкістю говорили мешканці двору…
Ця сумна бувальщина видається доволі схожою на нинішні відносини в трикутнику "Україна-Росія-НАТО". Навряд чи варто пояснювати, хто в якій ролі виступає. Найбільш однозначно все з Росією: її бандитсько-грабіжницьке єство не викликає сумнівів і запитань для уточнення - принаймні, у представників нормального, цивілізованого світу. Щодо інших двох сторін, то тут, як мовиться, є запитання. І є нюанси. Ще на Бухарестському саміті НАТО 2008 року Німеччина та Франція заблокували надання Україні, а також Грузії плану дій щодо членства в НАТО, побоюючись ескалації з боку Росії. З позиції сьогоднішнього дня зрозуміло, наскільки недалекоглядною (щоб не сказати різкіше) була ця політика намагання умилостивити брутального ведмедя. Він якось (в силу своєї душевної тонкості та делікатності) не оцінив цей сигнал з боку Заходу і нині, окрім повномасштабної агресії в Україну, періодично лякає Захід можливістю застосування ядерної зброї. Що зробило НАТО в такій ситуації? На початку війни, навесні 2022 р, коли Президент Володимир Зеленський буквально благав закрити над Україною небо, альянс вустами свого генсека Йенса Столтенберга відповів, що розуміє розчарування українців, але головним своїм завданням вважає уникнення прямого зіткнення з Росією. Тоді, пригадується, очільник нашої держави, можливо, під впливом глибокого розчарування заявив, що Україна не намагатиметься вступити у таке НАТО. Попри це, Північноатлантичний блок надавав і продовжує надавати нашій країні … як би це політично коректно сформулювати - посильну допомогу. Хотілося б, звісно, написати "величезну", але на заваді стають оцінки поінформованих українських високопосадовців. Зокрема, заступник глави МЗС України Андрій Мельник заявив, що "Україна повинна негайно отримати у 10 разів більшу військову допомогу, ніж вона отримала від союзників дотепер, аби завершити війну цього року".
Тим часом згаданий генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, відвідавши нашу країну й ознайомившись з діяннями російських ординців у Бучі, висловив упевненість в тому, що "Україна готова відвоювати більше території під час очікуваного контрнаступу проти російських сил".
Як ця заява узгоджується з попередньою оцінкою українського дипломата? Зважте, Столтенберг, як можна судити з його заяви, припускав звільнення ЗСУ нашої території ще перед початком контрнаступу (якщо, звичайно, вчергове не маємо справу з lost in translation, тобто труднощами перекладу).
Між тим, міністр оборони Олексій Резніков вважає, що з початком повномасштабного вторгнення РФ Україна де-факто стала членом НАТО, а для її вступу де-юре лишилося ухвалити лише політичне рішення. "Після цієї війни єдине, що залишилося – це політичне рішення стати членом де-юре. Росія є найбільшою загрозою для НАТО на наступні десять років, як було визначено на Мадридському саміті, і ніхто не має такого безпосереднього досвіду боротьби з нею і перемоги над нею, як ми. Що може бути кращою причиною, ніж це? Ми їм потрібні", – сказав він.
Ще більш категорично висловився міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба: "Якщо союзники …просто підтвердять у 130-ий раз політику відкритих дверей – то для України це неприйнятний результат саміту. Якщо вони спробують запропонувати нам у Вільнюсі якісь позитивні речі щодо поглиблення співробітництва з НАТО, але при цьому не зроблять жодного кроку до членства України в НАТО – то це для нас неприйнятно".
Головному дипломату країни, звісно, видніше, але… чи варто отак одразу спалювати всі мости і говорити про, будемо відверті, цілком можливе несприятливе (в порівнянні з нашими бажаннями) для нас рішення на саміті у Литві як про неприйнятне? Адже натреновані в словесній еквілібристиці європейські та американські політики можуть (десь у приватній кулуарній розмові) нагадати Д.Кулебі відому англійську приказку "Beggars can't be choosers" (Злидарі не можуть вибирати). І запитати, куди ж поділися наші арсенали зброї. А також торкнутися дратівливої для нас теми корупції та інших зловживань, які не дуже рахуються з воєнним станом і не поспішають сховатися десь у підпілля чи хоча б відійти в затінок.
Отака вона непроста історія з отим НАТО, перед дверима якого ми, як не крути, досі перебуваємо в ролі прохача - хоча й довели за останній рік, що наші прохання обгрунтовані стійким, нерідко героїчним опором сучасним варварським племенам. У їхнього вожака вже тривалий час відшукують усілякі фатальні болячки, однак він наразі, схоже, ще не збирається дати можливість Україні й світовій цивілізації з полегшенням сказати "Собаці собача смерть" - як згаданим на початку мешканцям двору. Ми доводимо, що гуртом пришвидшити його поразку буде більш певно, а нас у той гурт приймати не поспішають - чи то побоюються непередбачуваного норову кремлівського тирана, чи, що ще гірше, не до кінця довіряють нам…
Післямова
Президент України Володимир Зеленський заявив, що на саміті НАТО у Вільнюсі Київ сподівається отримати від союзників сигнал про осяжну перспективу вступу до Альянсу.
"Ми реалісти, ми розуміємо, що не вступимо в НАТО, поки війна триває. Та вже під час війни ми хочемо почути чіткий сигнал про те, що ми будемо у НАТО після війни", – сказав він.
Посол Сполучених Штатів при НАТО Джуліанна Сміт вважає, що члени Альянсу вважають малоймовірним схвалити запрошення України на саміті у Вільнюсі.
"Я думаю, що союзники зараз згодні з тим, що належне запрошення України в НАТО малоймовірне, поки українці беруть участь у повномасштабній війні", – сказала вона.
Водночас, за словами Сміт, Альянс прагне запевнити Україну в довгостроковій підтримці й намагається знайти спосіб продемонструвати це у Вільнюсі.
"У нас відбулася дуже хороша розмова з президентом Зеленським про останні події в Україні та нашу підготовку до саміту НАТО", – зазначив Йенс Столтенберг. Він підкреслив, що у Вільнюсі члени Альянсу ухвалять рішення щодо посилення підтримки на довгострокову перспективу, оновлення політичних зв'язків і наближення України до НАТО.
Як воно буде далі?
