Вона таки справді чарівна, ота пора середини жовтня, і я вчора разом з іншими тернополянами мав щасливу нагоду насолодитися нею.
Ще не суцільно жовто-золотава (зелені кольори наразі ще не здали позицій); з ранковою прохолодою і легеньким туманом, що переходять пізніше в майже літнє тепло. Однак цю ілюзію літа нейтралізують якісь притаманні лише цьому сезону тиша і спокій. На певній віддалі від центру міста, у приватному секторі, їх особливо відчуваєш - такий собі милий куточок майже сільської місцини. Дві жіночки зривають гарні червоні яблука, про щось стиха перемовляючись; немовля солодко спить у візочку, і навіть злючого чорного псюри, який раніше обов'язково і доволі люто гавкав на всіх, хто проходив повз подвір'я, сьогодні чомусь не видно і не чути. Словом, ідилія...
Це відчуття раптово зникає, коли заходиш на територію однієї з міських лікарень. Раніше тут були закриті ворота і крізь невеличкий лаз доводилося майже продиратися. Нині ж ворота відчинені. Недаремно: трішки вище, поблизу будівлі моргу, відбувається до болю знайоме нині всім куточкам України похмуре дійство. За чорним автом, що транспортує так званий "Вантаж 200", стоїть труна. Біля неї - кілька чоловіків у військовій формі, а також жінка - з виразом обличчя, що мимоволі змусив здригнутися. Такий буває у кам'яних статуй-істуканів. Або ж у людини, яка виплакала всі сльози і тепер перебуває в стані ступору. Всі мовчали, і ця тиша, на відміну від тиші, що панувала в навколишній природі, була якоюсь моторошною. Стовбичити в ролі роззяви було більш ніж незручно, і я швидко пройшов повз морг, лише скоса глянувши у бік відчинених дверей. Усередині на підлозі стояли ще дві труни. Не знаю, хто був у них і хто лежав у тій, що стояла перед чорним авто. Можливо, хтось із важко поранених на фронті помер тут, у лікарні. А, може, небіжчика привезли звідкілясь з передової...
Побачене вмить змінило спокійні та безтурботні враження, що легенько плескалися в душі хвилиною раніше. Пройшовши з сотню метрів, подумав з деякою полегкістю, що добре, все-таки, що війна наразі досить далеко від нас. Таки далеко? Цікаво, яка думка щодо цього тих, у одностроях, біля дверей моргу?
І особливо - тієї жінки з виразом обличчя статуї-істукана, або людини, яка вже виплакала всі сльози...
