Актуальне нині поняття люстрації не є чимось принципово новим – в різні часи різні народи вже проходили етап самоочищення. Досить своєрідно це робили після Другої світової війни французи.
Відразу ж після вступу в Париж військ Де Голля було прийнято закони, які встановлювали відповідальність тих, хто «надавав допомогу Німеччині та її союзникам, становив загрозу національній єдності, правам і рівності усіх французьких громадян». Спеціальні суди розглядали справи звинувачених у колабораціонізмі з нацистами. Траплялися й акти самосуду, коли тих, хто служив у поліції Віші а також інформаторів гестапо привселюдно страчували. Водночас групи «галантних» французів зривали гнів на жінках, які мали статеві зв’язки з німцями. Це явище отримало назву «горизонтального колабораціонізму». Цих француженок називали не інакше як «німецькими шлюхами», зістригали їм волосся і водили вулицями міст під зневажливі вигуки. Для місцевої влади ота поголовна стрижка (далеко не модельна) путан була доказом того, що вони взялися за очищення своєї території від «ворогів народу» (знайомий термін, чи не так?). Острижена наголо жінка ставала символом звільнення від ненависної окупації і водночас – переконливим доказом її вини перед французькими чоловіками. Натовпи людей буквально навісніли: жодного жалю й співчуття до тих, хто віддавав тіло й душу проклятим бошам! Коли французи бачили голомозих жінок, вони наче переконувалися в тому, що правосуддя здійснилося. Для багатьох це було не лише помстою і відновленням справедливості, а й очищенням всього суспільства. Втім, більше восьми діб ув’язнення цим жінкам суди не присуджували. Крім цього, зобов’язували протягом півроку двічі на тиждень відвідувати венеролога. В деяких випадках жінкам вдавалося виправдатися, пред’явивши… довідку про незайманість. Водночас різко підскочили в ціні перуки (сприятлива ринкова кон’юнктура!). Вони а також різноманітні капелюшки, шарфи і тюрбани (haute couture!) допомагали приховати ганьбу, але не допомагали позбутися пережитого приниження. Деякі француженки не витримували цього цькування і накладали на себе руки; інші потрапляли в лікарню з психічними розладами. Але були й такі, що сприймали усе спокійно і навіть подавали скарги до суду, доводячи, що їх звинувачують даремно…
Звичайно, можна щиро дивуватися, мовляв, невже така середньовічна дикість коїлася у Франції, країні усіляких політесів, куртуазів і взагалі – передової європейської культури!? Подібне легше уявити на батьківщині Петра Першого і в його епоху. Але… душа кожного народу, як і окремої людини – темні нетрі. Попробуй продертися крізь них…Зрештою, гільйотину теж, здається, винайшли не у Жмеринці.
Втім, стрижкою своїх «інтердівчаток» праведний гнів французів не обмежився. В перші повоєнні роки суди засудили 3920 колабораціоністів до смертної кари, 1500 – до каторги, 8500 – до тюремного ув’язнення. Але потім генерал де Голль вирішив, що пора перестати копирсатися у минулому і ділити країну на героїв і зрадників - єдність нації значно важливіша. У 1953 році оголосили амністію і колишнім колабораціоністам не можна було навіть нагадувати про їхню службу окупантам. І чим далі відходила в історію Друга світова війна, тим героїчнішою уявлялася французам їхня роль у ній. Здавалося б, у їхньої країни були наявні всі причини для формування стійкого комплексу меншовартості і його «рідного брата» - самоїдства. Але ні – під проводом того ж таки де Голля Франція почала проводити активну політику, змусивши Європу і світ поважати себе і рахуватися з собою. І не соромлячись при потребі огризнутися на заокеанського союзника і на сусідів через Ла Манш (з ними у «жабоїдів» давнішні тертя). Що допомогло їй у цьому? Можливо, здатність не зациклюватися на темних сторінках минулого, а бачити перспективу; закрити вуха й не слухати осудливого і недоброзичливого шипіння довкола, а мати чітку мету і йти до неї? Якщо це так, то французький досвід вартий уваги. Надто – для нас, українців, з нашими вічними наріканнями на долю.
