Зізнаюся, належу швидше до суб'єктів песимістичного складу - тих, для кого пів склянки води є "лише" а не "ще" половиною склянки. Звідси, напевно, й наведені нижче рефлексії...
Так, як ми живемо нині, раніше жити не доводилося - не було тих, хто б у цьому "по-дружньому" допоміг. Але вже майже рік як ці добрі "помічники" з'явилися - і життя багатьох з нас перевернулося з ніг на голову. В минулі роки, бувало, багато з нас в цю пору вже думав, як проведе літню відпустку: куди поїде, які варіанти матиме для цього і таке інше. Нині, з огляду на ситуацію в країні, так далеко наперед заглядати навряд чи варто - отой "помічник" може найбрутальнішим чином скоригувати будь-які плани. Більше того, якщо в попередні роки заздалегідь думалося, як святкуватиметься Новий рік і Різдво, то нині навіть такі короткострокові прожекти недоречно вибудовувати - невеселі повідомлення про можливий blackout, а також майже щоденні сповіщення про нарощування російського угруповання у Білорусі (куди і коли йому заманеться вдарити - на Київ чи на захід України, щоб перерізати життєво важливі для нас ланцюжки поставок?) радісного настрою не додають. Та що там те, що має бути через тиждень-другий - лягаєш спати без стовідсоткової певності, що прокинешся вранці на звичному місці, а не похованим серед руїн. І що побачиш зранку свою домашню обстановку в звичному вигляді. Чорт забирай, невже справді звичайнісінькі речі - вода, що тече з крана, увімкнене освітлення у помешканні, комп'ютер, телевізор - можуть невдовзі здаватися вершиною бажань і недосяжною мрією? А на знайомі з дитинства місця Тернополя, навіть на одіозні новобудови із відчутним неприємним "запашком", які так довго й неприємно збурювали громадськість, дивишся з ноткою смутку: а що буде, якщо й по всьому цьому... як по Харкову чи Маріуполю?
Звичайнісінькі ж картинки з життя уже починаєш сприймати через призму війни. І асоціації виникають більш ніж несподівані. Он півень на сусідньому подвір'ї завзято захищає його від "залітних" ворон: варто якійсь з них сісти на його території, як він швидко й войовничо біжить в бік порушника і проганяє його. Відтак якийсь час гордовито походжає подвір'ям. Але капосна й хитрюча вороняча братія знаходить вихід: один чи двоє чорних птахів відволікають увагу пильного сторожа, в той час як решта зграї користується моментом і, облаштувавшись в півня за спиною, шукають поживу. Висновок: боротися з одним противником легше, ніж зі зграєю. Стривай, та щось подібне розповідають вояки нашої ППО: чим менше іранських дронів-камікадзе запускає ворог, тим легше впоратися з ними. А коли ж наліт масований, то...
Що й казати, не дуже радісні думки й асоціації. І вони підтверджують те, що вже не раз доводилося чути: треба забути, що було до 24 лютого 2022 року. Забути і перелаштовуватися на зовсім інші реалії. Колишнього порівняно безтурботного життя не буде - і, напевно, ще довго.
Так взяла й вирішила для України доля...
