Останнім часом став помічати, що починаю більш глибше розуміти прихований зміст такого визначення. Це коли пихатий, самовдоволений міністр, який за посадою репрезентує мою країну перед зовнішнім світом дивиться на нас – суверенів держави, зверхньо й зневажливо, наче на набридливих тупих комах. В цей самий час, відчуваючи себе обличчям держави. Може, воно й так, і він є «обличчям цієї держави». Але для мене він – самодур і нахабна, самозакохана морда моєї Батьківщини. Відчуваєте різницю?
Подібні почуття з’являються від безсилля хоча б чим будь вплинути на хід подій у країні. Ми поволі але впевнено перетворюємося на безмовний, безвольний натовп «ПОФІГІСТІВ», що мають за щастя позловтішатись над недолугістю влади, але спробувати щось змінити – це не до нас.
Приреченість і відсутність волі – ось що я бачу в очах багатьох своїх знайомих. А ще – зневіру. Це надзвичайно тривожно і боляче. Тому все частіше ловлю себе на думці, що й я починаю називати країну у якій живу – «цією країною». І вже немає того неприйняття, і вже здається, що так має бути.
Ми, чомусь, завжди йдемо на крок позаду цивілізації. Весь світ зрозумів згубність життя у споживацькому суспільстві і шукає якісь нові форми і формули самореалізації. Нехай на свій лад, але зрозумів догмат: «Не хлібом єдиним живе людина». Почав звертати свої погляди, вдивляючись у майбутнє, на пройдений шлях пращурів. Відшуковувати корені, а знайшовши – тішитися мов малі діти. У нас все на поверхні, не так глибоко. Щоправда – дуже засмічено. Ми ж замість того, щоб розчищати, з тупим завзяттям займаємось подальшим захаращенням. Чому так? Замість мозку – визначальником благоденства став шлунок.
Опустити руки і змиритись з хамською державою? Але чи зможемо ми після того себе поважати? Тим більше вимагати поваги до себе. Риторичні запитання, відповідь на які потрібно дати кожному. Якщо і надалі будемо мовчки спостерігати за тим, що відбувається не варто сподіватись на покращення. Воно саме ніколи не прийде. І ніхто його не принесе на тарілочці з блакитною облямівочкою. Його слід добиватись. Своєю активною життєвою позицією, інколи самопожертвою.
Є інший шлях. Взяти паузу і осмислити, а чи й насправді ми всі, хто живе у цій країні єдині. Єдині, як нація, як народ. Чи все-таки різні?
Якщо зрозуміємо, що у нас більше відмінностей ніж спільного, може, варто придивитись до Судану. Там знайшли розумний і відносно безболісний вихід. Інакше моя Батьківщина у «цій державі» майбутнього немає. Так само як і я.
Олег МАРТИНЮК
