Як пристосуванці стають патріотами та маргіналізують інших.

Патріот – з 2014 року це визначення для українців стало значно важливішим, аніж професійні та особисті риси людини. Якщо ти «патріот», то неважливо чи корупціонер, аферист або навіть злочинець.

Саме за таким принципом ми почали ділити партії, політиків, службовців, активістів та всіх, хто працює у публічній площині. А філософське запитання «В чому сенс життя?» замінили на «А ти був на Майдані?». Тепер стало важливо (інколи для кар’єри і здоров’я) співати гімн, тримати прапорець в машині та ділити життя на до і після.

З 2014 року в нас з’явилась низка проблем, які ніяк не сприяють формуванню колективної свідомості, спільного минулого та розуміння потреб один одного. Перше, що зробили такі «патріоти» – це довели до абсурду співання гімну. Гімн – це один зі символів країни. Якщо чутно гімн, то це найімовірніше перемога, немає значення де. Або символічна подія чи відзначення важливої дати. Проте нові «патріоти» почали співати і вмикати його будь-де. Дійшло до того, що конфлікти під стінами органів влади зупиняли співом гімну. «Патріоти» перетворили символ на пісню для будь-якого заходу, знецінили його та в дечому зневажили.

Другий момент – нові «патріоти» розділили історію України, її проблеми та взаємовідносини в суспільстві на до і після. Для них Україна до Майдану перестала існувати. Вони припинили звертати увагу на минуле і почали будувати якусь свою утопію. І це стосується не тільки політиків. Є серед цих «патріотів» і мислителі, публіцисти та інтелігенти, які щодня вчать нас як жити і кого та як любити. Усе через те, що до 2013 року вони спокійно працювали на адміністрацію президента та інших проросійських олігархів, за їхні кошти розвивали освітні проєкти та аналітичні центри. А після Майдану теж хотілось добре жити.

Тому не дивно, що в нас з’явилось багато «патріотів», які раніше сприяли популяризації російської мови і культури в Україні, тих, хто розвивав ідею особливості слов’ян і спільної великої держави, тих, що успішно отримували гроші на свої проєкти від проросійської влади, а з березня 2014 року «прозріли». Звичайно, були й ті, які після сотні смертей зрозуміли, якою насправді є реальність.

Нам усім в школі розповідали, що всидіти на двох стільцях важко. Але ми по-дитячому намагаємось зробити все навпаки. Саме тому до останнього багато організацій та людей не мали позиції щодо Майдану, Криму і навіть війни. Вони вичікували результату, і навіть деякі «публічні патріоти» не підтримували тоді революційних подій.

Саме в лютому-березні 2014 року в нас масово розквітнув патріотизм заднім числом. Люди почали визначатись з позицією тільки тоді, коли ставав відомий результат. Звичайно, початок війни не сприяв тому, щоб ми уважно аналізували інформаційне поле. Але саме в той час з’явились активісти та публічні діячі, що приїхали на Майдан, наробили фото, завели сторінки в нових соцмережах і стали «активними» учасниками революції.

Такі процеси були, є і будуть завжди. У них немає нічого унікального. Проте, враховуючи трагічність, емоційність та важливість подій 2013/14 років і подальшої війни, такі «патріоти» маргіналізують учасників революції, нівелюють внесок тих, хто віддав своє життя за Україну, та перетворюють частину державотворчих процесів на абсурд.

«Патріотизм» у нас перетворили на політичну боротьбу. Це один зі способів розколоти суспільство і зводити всі важливі питання (євроінтеграція, тарифи, дороги, розвиток інфраструктури) до обговорення: хто з політичних діячів минулого герой, а хто ні. Саме так виглядають окремі обласні та міські ради на Львівщині, Тернопільщині та Івано-Франківщині, які свою бездіяльність у розвитку громади прикривають гучними зверненнями та заявами.

Саме з такої політичної доцільності патріотизму в нас «воскресили» Медведчука, який майже сім років успішно грав роль головного внутрішнього ворога, з гонорарами як у всього Голівуду разом взятого. У ситуації з ним проявився наш «великий патріотизм». За цей час політики постійно використовували кума Путіна для залякування виборців. Окремі громадські організації, проєкти, журналісти говорили про нього як проблему. Але загальна маса не хотіла цього бачити і навіть закриття проросійських пропагандистських каналів вважала тиском на свободу слова.

Зате коли ситуація отримала розвиток і стало зрозуміло, що Медведчука затискають, всі одномоментно почали на нього нападати, забуваючи постійну участь в ефірах на його каналах, співпрацю з його компаніями та отримання коштів на свої проєкти від підконтрольних йому підприємств. Найкраще таку позицію демонструє Нацкорпус, який тільки тепер знайшов підприємства Козака для пікету, а до цього не бачив. Розказувати про те, який поганий Козак та його господар, тепер стало модно і «патріотично».

Захист Бандери, традиційних цінностей та національна ідея – це також тепер «завдання номер один справжніх українців», як виявляється. Можливо, це й потрібно, але більшість, зокрема ті, що закликають відстоювати ці ідеали, не розуміють їхньої суті. Мало хто зможе пояснити, хто такий Бандера, традиційні цінності зведуть до сильної української сім’ї, яка є основою держави (що фактично є перекладом радянського «Семья – это ячейка общества»), а національна ідея в більшості відгонить ультраправою ідеологією.

Ми накидаємо на поняття «патріотизм» багато символів та поведінкових моделей, але не думаємо про зміст та основу. Доходить інколи до того, що людина, яка рік була на війні, є меншим патріотом, ніж ті, що в тилу розкрадали волонтерську допомогу. Бо той ветеран не відповідає прийнятним для суспільства поведінковим нормам.

Можна спокійно створювати підвиди патріотизму: патріотизм дій та патріотизм піару. Перший – це люди, які беруть і роблять, але мовчать; другі – просто добре говорять та популяризують себе з нав’язуванням нам моделей поведінки.

Проблема такого «патріотизму» не в показовості, а в тому, на чому він ґрунтується. Немає усвідомленості процесів та ролі людей, немає критичного мислення й аналізу. Зате є емоція, протиставлення, конфлікт та викривлення подій.

P.S. Коли ти підліток, то тебе завжди тягне на експерименти і вчинки, які порушують загальний ритм життя. І в кожній групі завжди шукають того, хто зробить перший, щоб подивитись на результат. Якщо ж все добре, то роблять й інші. Згодом про першого більшість забуває. Він зазвичай найтихіший, з нього найбільше сміються та постійно ображають. Десь так само і наше, вже нібито доросле суспільство поводиться як підліток. І своїми діями та вчинками насміхається та применшує важливість вчинку тих, які загинули на Майдані та першими впали від російських куль на Донбасі та в Криму.

Джерело: Zaxid.net