Чого прагне нині Україна в контексті російської агресії? Один з найпростіших варіантів відповіді: вистояти у цій смертельній боротьбі, накопичити за допомогою співчутливого Заходу достатню кількість необхідних ресурсів і вигнати загарбників зі своєї території. Те, що мало б бути далі (покарання військових злочинців, відшкодування Росією завданих величезних збитків українській економіці) уявляється вже як наслідок досягнення головної мети. Лунають,звісно, в українському таборі голоси, які закликають завершити війну на красній площі (хто б, зрештою, категорично заперечував?), але зрозуміло, що хоча мріяти нешкідливо і, загалом, не заборонено, але краще все-таки залишатися в рамках реалізму і здорового глузду. І, прикликавши їх на поміч, боротися за перемогу.
От з тлумаченням цього приємного слова "перемога" у нас і наших західних союзників і партнерів виникають деякі розбіжності. Ми в своїй святій ненависті до Росії та її злочинної орди, що через якесь непорозуміння йменується армією, були б зовсім не проти, якби ота РФ внаслідок воєнних поразок, тиску західних санкцій та внутрішніх дезінтеграційних процесів розпалася на... хоча б десяток державних утворень. До цього, будемо відверті, ще далекувато, але західні лідери, виявляючи солідарність зі справедливою боротьбою України, надаючи їй значну допомогу, обурюючись незліченними злочинами, скоєними Росією на нашій території та бажаючи їй поразки у війні, водночас чомусь дуже побоюються, щоб ця поразка (наразі - гіпотетична) не призвела, борони Боже, до її розвалу. Бо ж, чого доброго, розвалиться вона, бідненька - і розповзеться її ядерна зброя хтозна куди, як її потім шукати й контролювати? Можна, звісно, запитати, чи віртуальне розповзання ядерного арсеналу є набагато гіршим за ядерний шантаж всього світу, до якого вдаються Путін і його посіпаки. І як можна вести війну з нецивілізованим монстром у такому, сказати б, "милосердному" режимі, щоб він, сердешний, раптом не дуже від неї постраждав і не розпався? І як відшукати ту грань, що відокремлює війну за перемогу від війни за знищення противника? Адже сама Росія нині, "ничтоже сумняшеся", холоднокровно нищить і вбиває Україну. Лідери Заходу ж цю грань, вочевидь, для себе встановили, і саме цим пояснюється їхня незбагненна для нас повільність (якщо не прихований саботаж) у постачанні Україні достатньої кількості найновіших зразків зброї.
Будемо об'єктивні: сумнівно, щоб нині на засіданнях Ставки за участю у Президента-Верховного Головнокомандувача вирішувалося питання: вдарити Росію так, щоб вона розвалилася, чи бути поблажливими і обійтися її знесиленням? Такої розкоші наразі Україна собі дозволити не може - не до жиру... Однак західні політики чомусь дуже чутливі й "зациклені" на цьому питанні. Один з останніх прикладів - Петер Павел, новообраний президент Чехії. З одного боку, генерал НАТО у відставці оцінює шанси України на перемогу як "високі", закликає західні держави не припиняти постачати їй озброєння, надавати фінансову підтримку і підтримувати чинний рівень санкцій, щоб запобігати відновлення доходів Росії. А з другого - застерігає від такої перемоги України, яка розвалить Росію. "Якщо буде розвалена Росія, то у нас може бути більше проблем, нам не може з ким вести переговори про роззброєння", - співає він уже знайому пісню.
Здавалося б, хто як не освічений у історії чех має добре пам'ятати, до чого призвела його країну восени 1938 року політика умиротворення агресора, що її проводили західні демократії стосовно Гітлера. І що половинчастість рішень і запізнілість у діях часто бувають не найкращими опціями у політиці. То, може, мав рацію Георг Гегель, коли видав своє песимістичне: "Історія вчить лише тому, що вона ніколи нічому не навчила народи"? Як шкода, що не можна викликати з потойбіччя дух німецького класичного філософа - він би, можливо, прочитав предметну лекцію з цього питання і своєму співвітчизнику Олафу Шольцу, і французу Еммануелю Макрону, і теж сповненому співчуття і солідарності з Україною чеху Петеру Павелу. Співчуття і солідарності, які висловлюються ним, озираючись на Росію - як би та надміру не постраждала.
"З такого дива не буде пива", - полюбляв казати його знаменитий літературний krajan, солдат Йозеф Швейк.
Все ж завершу на трохи веселішій ноті...
