Видання Sport.ua презентує велике інтерв’ю з юним українцем, який вразив самого Йоганнеса Бьо.

Йому всього 21, і лише однією гонкою він збадьорив біатлонних вболівальників, змусивши їх знову відчути призабуте останнім часом відчуття української значущості в цьому виді спорту. Віталій Мандзин, який у серпні став дворазовим чемпіоном світу з літнього біатлону, фінішував в індивідуальній гонці четвертим, поступившись лише норвезькому тріо. Це справжній прорив для хлопця, найвищим досягненням якого в особистих гонках досі було 31-ше місце. Наступного дня після того успіху зв’язалися з талановитим біатлоністом і записали з ним це інтерв’ю, яке великою мірою знайомить українців з хлопцем, який став нашою головною біатлонною надією. – Віталію, скажіть, як воно – просинатися, по суті, ніким, а засинати – людиною, якій не шкодує щедрих компліментів найкращий біатлоніст сучасності Йоганнес Бьо? – (Посміхається). Не скажу, що до цієї миті я був аж зовсім ніким. Спортивний шлях довгий і тернистий. На цьому шляху вже траплялося багато доброго і поганого. Певен, те й інше очікує на мене попереду. Хоча, звісно, коли чуєш про себе такі слова від найкращого біатлоніста світу, то задумуєшся, що таки на правильному шляху. Розумію, що роблю щось таке, що дає результат. Залишається притримуватися обраної дороги і рухатися нею впевнено. – Тим паче, що Бьо-молодший далеко не завжди щедрий на такі компліменти. Пригадується мить, коли Дмитро Підручний став чемпіоном світу. Тоді Йоганнес у ставленні до Дмитра був не таким доброзичливим. І то м’яко кажучи. – Для мене слова Йоганнеса про мене – несподіванка. Не очікував такого почути. Мені Бьо завжди здавався постаттю закритою. Навіть не уявляв, що він комусь може видавати такі аванси, як ось зараз мені. Зрештою, ця історія зайвий раз показує, що за вражаючою спортивною кар’єрою Йоганнеса і його перемогами стоїть звичайна людина, котра проявляє щирі емоції. Особисто ми, правда, практично не розмовляли. Під час нагородження Йоганнес привітав мене, сказав, що я молодець. Та й усе. На більше просто не було часу. Сподіваюся, в нас ще буде нагода поговорити довше.
– Цікаво, що перед стартом Кубка світу Андрій Дериземля в інтерв’ю Sport.ua говорив, що бачить у вас потенціал зірки світового рівня. Ви теж відчуваєте, що цей сезон має стати проривом? – Як вам сказати? Як на мене, кожен з представників нашої команди повинен подумки зрозуміти, на що він здатен. Чим швидше це станеться, тим конкурентнішими ми будемо на світовому рівні. Маємо психологічно звикнути до того, що здатні посідати високі місця. Ми добре підготувалися до сезону. Але збагнути, на що здатен, можна лише в змагальних умовах. Так, стартом я задоволений – і четвертим місцем в індивідуальній гонці, і виступами в обох естафетах. А надалі треба прагнути ставати кращим. Треба важко і наполегливо працювати далі, щоб перші результати до кінця сезону не залишилися найкращими. – Знаю, що ваш особистий тренер Назар Бурик зараз бореться з ворогом на передовій. У нього була змога стежити за вашим стартом на Кубку світу? – Так, він мене відразу привітав. Ми зв’язуємося майже щодня. Тренер цікавиться моїми справами, дає поради, хоча ці дзвінки важливі для мене ще й тому, що чую наставника і заспокоююся. Назара Володимировича мобілізували ще навесні. Він зараз на передовій. Уже тривалий час там. Чесно кажучи, коли дізнався, що тренер у війську, кілька днів не міг відійти від шоку. Для мене важлива думка Назара Володимировича. Він допомагає мені, хоча й знаходиться далеко і міг би взагалі не думати про біатлон. Ця людина вклала в мене багато сил, часу і знань. Вдячний йому, що допоміг мені стати тим, ким я зараз є. До Назара Бурика я потрапив від Володимира Муравського, під керівництвом якого робив перші кроки в біатлоні. Володимир Іванович показав мені, що то за вид спорту, навчив усіх азів. Цей тренер дав поштовх моїй кар’єрі. Без нього я б просто не полюбив біатлон. – Біатлон – вид спорту, в якому велику роль відіграє психологія. Чи вдається вам залишатися зосередженим, маючи розуміння, що вдома війна? – Намагаюся, але не завжди виходить. Напруга присутня постійно. Останнім часом ворог активно атакує мій рідний Тернопіль. Там лунають вибухи. Прокидаюся вранці і перші думки про рідних людей, про те, як склалася для них ніч, чи все в них гаразд. Звісно, це важко. Але ще важче хлопцям з тих регіонів, які перебувають у зоні активних бойових дій. Скажімо, рідне село Антона Дудченка на Сумщині перебуває під щоденними обстрілами. Уявляю, як йому непросто. – Останнім часом у світі почала спостерігатися втома і навіть байдужість до війни в Україні. У біатлонному середовищі це теж помітно? – Та ні. Я особисто і наша команда загалом відчуваємо підтримку всюди, де тільки буваємо. Ось нещодавно переміг у передсезонній гонці в рамках відкритого чемпіонату Швеції. У мене брали інтерв’ю і запитували про те, як ми змагаємося з думками, що вдома війна, цікавилися нашими хвилюваннями. Коли розмова під запис завершилася, журналістка, яка зі мною розмовляла, розпитувала мене про те, що в нас відбувається, вже для себе. Жінка сказала, що дуже хвилюється за Україну і висловлювала нам моральну підтримку. Зараз у Контіолахті прийшов на допінг-контроль. Допінг-офіцер відразу запитав, як у нас справи в Україні. Теж висловлював слова підтримки. Може, комусь це здаватиметься банальним, але нам вдалині від дому така увага важлива. Відчуваємо, що ніхто про нас не забув, що світ залишається з нами. Також надихає, коли бачимо, що біатлоністи світового рівня вже майже після трьох років повномасштабної війни продовжують носити українську символіку на власних гвинтівках.
– Ви – вихованець тернопільської школи біатлону, краю, в якому немає якихось видатних умов для занять цим видом спорту, але з величезною регулярністю з’являються біатлоністи світового рівня – Тарас Дольний, Олена Підгрушна, Дмитро Підручний, а також Олена Зубрилова, котра, щоправда, приїхала до Тернополя з Сум. Тепер ось, дай Бог, цю когорту поповнить Віталій Мандзин… – Не сказав би, що умов немає. Так, проблеми були, але завдяки людям, яким небайдужий тернопільський біатлон, останнім часом створені хороші умови на базі в селі Підгороднє під Тернополем. Цей об’єкт був у занепаді, але зараз отримав друге дихання. База відреконструйована, зроблене нове стрільбище, зараз відновлюються будівлі для житла. Особливо для дітей, які починають займатися нашим видом, там є всі умови. Та й загалом, якщо не брати до уваги Буковелю та Сянків, умови в Підгородньому майже оптимальні. Як підтвердження – перелічені вами світові зірки, які там виросли. З Підручним, до речі, ми постійно контактуємо. Ми друзі. Дмитро передає мені свій досвід. Дуже добре, що поряд у команді є така людина. – До сезону Дмитро готувався за індивідуальною програмою. А ви разом з рештою хлопців працювали з новим головним тренером Надією Бєловою. Вона – досвідчений фахівець, яка досягала успіхів і в Польщі, і в Україні. Але для вас це людина вочевидь нова. Знаходите спільну мову? – Так, бо Надія Олександрівна – хороший фахівець. В міжсезоння ми провели гарну роботу. Вважаю, ми добре підготувалися – і фізично, і в аспекті стрілецької підготовки. Новий тренерський штаб звертав увагу на індивідуальні особливості кожного спортовця. Так, попервах справді було незвично, що нами керує жінка. Але Надія Олександрівна в цьому виді спорту багато років, беручись за роботу з чоловічою командою, вона, думаю, була впевнена, що впорається. Сподіваюся, з Надією Бєловою в нас будуть гарні результати протягом усього сезону. – Зазвичай українська збірна вкочується в сезон поволі. Як правило, перших кілька етапів у нашому виконанні є не найкращими. Втім, цьогоріч у Контіолахті був приємний виняток: шосте і сьоме місця в естафетах, троє біатлоністів у топ-15 за підсумками індивідуальної гонки… – Справді, три перших старти показали, що в сезон ми ввійшли в дуже хорошому стані. Я особисто почуваюся впевнено і в функціональному, і в стрілецькому, і в психологічному аспектах. Поки дуже задоволений своїм станом. І сподіваюся, що надалі буде так само. Для мене це другий повноцінний сезон у Кубку світу, але навіть з молодіжного досвіду пригадую, що зазвичай ми виходили на оптимальний рівень готовності з третього-четвертого етапів. Так добре з перших стартів, як зараз, за моєї пам’яті ми ще не були готові ніколи. Нарешті ми почали показувати свій потенціал відразу, так, як це роблять усі топові команди. – Якими є пріоритети чоловічої команди України в цьому сезоні? Ставляться чіткі завдання чи цей сезон розглядається як черговий етап підготовки до Олімпіади-2026? – Буду говорити про себе. Хочу в кожній гонці, в якій беру участь, показувати максимальний результат. Перед собою ставлю завдання, щоб хороші результати стали постійними, а не чергувалися з провалами. Хочеться стабільності незалежно від того, чемпіонат світу це чи етап Кубка.
– Для вболівальників головне – місця на п’єдесталі. Попередній сезон був унікальний у тому контексті, що жодного раз у в топ-3 українців не було. Ні дівчат, ні хлопців. Зараз ви були найближче до трійки, але все ж стали четвертим. – Ми багато працюємо над тим, щоб підійматися максимально високо. Сподіваюся, що час, коли ця робота почне приносити результати, вже поряд. – Віталію, давайте трохи відійдемо від біатлонної тематики і поговоримо про ваші захоплення. Прочитав у вашому профайлі, що крім свого виду спорту ви любите хокей. Наскільки? – Подобається сама гра, її динаміка, швидкості. А ще те, що сам вид спорту – чоловічий. Глибоко цікавитися хокеєм, звісно, часу бракує. Матчів чемпіонату України, приміром, не дивився ніколи. Може, подивився б, але не було такої можливості. Час від часу дивлюся матчі Національної хокейної ліги і дуже щасливий, що торік, коли перебували на заокеанських етапах Кубка світу, мали змогу відвідати один поєдинок чемпіонату НХЛ вживу. У Калґарі місцеві «Флеймз» приймали «Колорадо Евеланш». Враження просто неймовірні. Люди вміють просто все. Єдине – очікував трохи інших емоцій від вболівальників. В Канаді команду підтримують не так як у Європі. Люди приходять не стільки вболівати, скільки просто відпочити. Раніше мені щастило бувати на матчах футбольної збірної України у Львові. Ось там атмосфера на трибунах була справді незабутня. В нас різні культури вболівання. В НХЛ ж вболівальники проявляють емоції, хіба коли команди закидають шайби. Решту часу мовчать. Але суто від хокею враження неймовірні. Також мали відвідати матч НБА, але останньої миті плани змінилися. – Які ваші захоплення, крім спорту? – Оскільки вільного часу мало, то найбільшим захопленням є музика. Коли є час, можу переглянути якийсь фільм. У музиці маю дуже широкий спектр смаків. Дуже подобається електронна музика, слухаю рок і поп. Взагалі не звертаю уваги на стиль. Якщо пісня подобається – завантажую у свій плейлист. – Тренери дозволяють проводити тренування в навушниках? – Часто тренуюся в навушниках. Особливо, коли заняття тривалі і без стрільби. – Якому відпочинку віддаєте перевагу? – Коли випадає така змога, волію просто повалятися в ліжку і нічого не робити. Також подобається гуляти, розмовляючи з друзями чи рідними по телефону.
– Про що ви мрієте в спорті і поза ним? – У спорті хочеться досягти максимального результату, на який буду здатен. Про якість і кількість медалей говорити не хочу, але хочеться, щоб після завершення виступів не було почуття недомовленості. Хочу порівнятися з найкращими представниками біатлону. А жити хочеться так, щоб отримувати задоволення і дарувати його оточуючим. Прагну робити цей світ добрішим і кращим. Іван Вербицький, Sport.ua