Нестабільна фінасово-економічна ситуація, відсутність високооплачуваних робочих місць та високий рівень безробіття змушують українців шукати заробітку та стабільності за межами рідної країни.
Тернополянин Олесь Городецький, лікар за фахом, перебуває в Італії вже довший час. Свого часу у цю країну він виїхав на навчання, і обставини склалися так, що він там залишився. Зараз він працює там медбратом, і крім того, очолює християнське товариство українців в Італії.
- Хочу сказати, що ми втрачаємо найцінніше – громадян України, – каже Олесь Городецький, голова християнського товариства українців в Італії. – Не хотів, щоб відносно них вживали термін «заробітчани». Це люди, які працевлаштовані за кордоном. Вони не знайшли роботи тут і поїхали за кордон. Думаю, якби навіть не на такому самому рівні була зарплата, а хоча б на половину тієї, яку вони мають в Італії, то ті люди обирали б місця роботи в Україні. Зі свого боку ми стараємося об’єднувати людей, щоб вони не втрачали ідентичності, залишалися українцями, і плекали бажання повернутися. Звичайно, я розумію скепсис одного із доповідачів, який зазначав, що люди звикли до певного рівня, і не будуть повертатися. Та зі свого боку можу сказати, що приблизно 80 відсотків, тих хто є в Італії, хоче повернутися. Також не згідний з ще однією думкою, що повернуться найбідніші. Очевидно, що це не будуть найбагатші, але не будуть і найбідніші. Крім того, вони вже мають тут квартиру, вивчили дітей,тобто зробили важливі життєві капіталовкладення.
Тернополян в Італії, як зазначив Олесь Городецький, дуже багато. І вони не просто заробляють гроші, а й є дуже активними у громадських справах. Практично у всіх регіонах діють осередки християнського товариства, інші громадські організації.
Свої громадські організації створили українці також і в Португалії.
- Ми створили своє середовище: суботні, недільні школи, громадські організації, збираємося і вирішуємо різні питання, обмінюємося інформацією – розповідає Олег Гуцько, голова Асоціації українців в Португалії «Собор». – Ми адаптувалися до тих умов, і ми живемо там, і до нас ставляться, як до рівних. Я приходжу в сільраду, щоб взяти необхідний документ. Заплатив два євро, і мені його видали. Ніхто мені у кишеню не дивиться, є розцінка і все. І документ видають в той же день, або на наступний, чи по терміну – через три дні. Але нема такого, що треба чекати 10 чи 20 днів, і ніхто не каже дай «п’ятьорочку», і я вчорашнім числом тобі напишу. Часто в українців запитують: «Чому ти не їдеш додому?». І люди відповідають, що не хочуть повертатися через економічну нестабільність та непевність, побоюються, що започатковуючи свою справу, до них вистроїться черга тих, хто скаже ділитися тим, що заробили. Натомість, відкрити свій бізнес за кордоном просто, просто його вести і без проблем можна закрити. Коли ми приїжджаємо в Україну, то перших 10 днів все добре, бо з родиною спілкуємось. А коли починаємо пересікатися з державними органами, то починає, як кажуть «кров нагла заливати». Тому треба все кардинально змінювати, бо будуть повертатися люди вже з інакшим мисленням. Особисто я буду повертатися в Україну, і, навіть, не до Львова, а до села. Хочу підняти наше село, хочу щось створити. Я не маю мільйонів, я не інвестор, але я зроблю хоча б одне робоче місце. Головне, щоб мені не заважали це зробити.
Власне, як зазначив Василь Кравець, начальник управління зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності облдержадміністрації, завданням таких зустрічей, і є бажання виробити правила гри, які існують в міграційних процесах світу. А також ініціювати створення тих умов в Україні, які трудові мігранти бачили у країнах, де працюють.
Ольга Попова,
