Я убитий Москвою - доля так захотіла,
Не відчув, як крізь землю моя кров просочилась.
Я змахнув лиш рукою, але було запізно
Відвернути від себе смертоносне залізо
І останнє, що бачив, як вогонь вдарив в очі -
Дім батьківський і кроки перші мого синочка,
Бо найперше, що думав, коли в піксель убрався:
Треба йти воювати, щоб йому не дістався
Жах війни, що пізнали прадід мій і прабабця
Сімдесят вісім років тому сталась біда ця:
В день лютневий похмурий їх та інших на фірах
Повезли до вагонів, а вже в них - до Сибіру
Час немовби зімкнувся - лютий, ранок, тривога,
І для мене зосталась та єдина дорога:
Взяти зброю до рук і спинить страшну силу,
Яка всю Україну хоче скинуть в могилу
Бачив я, як хитріші від призову ховались,
Навіть в одяг жіночий справно перевдягались,
Бачив, як насміхалась з глумом скрививши рота,
З вікон "Мерсів" і "джипів" вся мажорна мерзота:
"Хай йдуть лохи воюють - нам дєла дєлать треба"
І чомусь сумніваюсь, що скарає їх небо,
Та для себе самого чіткий проділ зроблю:
Їх, падлюк, ненавиджу, Україну - люблю,
Бо вона - це та річка, що хлюпоче тихенько,
Це - дружина моя і мій хлопчик маленький,
Це для них я назавжди в день скорботний чи світлий
Залишатимусь рідним і тридцятилітнім,
Це за них свою кров я пролив на світанні
Було б більше у мені - всю б віддав без вагання...
