Колишній львівський журналіст, а нині — керівник центру соціальних адаптації для колишніх в’язнів, що неподалік Бродів, Ігор Гнат за 14 років визволив із рабства за кордоном 36 українок. Цю нелегку справу, адже діє нелегально, на власний страх і ризик, часто влазячи у бандитські кола, робить, як не дивно, із власної ініціативи.

Як зізнається, його таки не покидає журналістська «жилка» і спонукає до викриття страшного злочинного світу. «Пошук і визволення людей з рабства — моє хобі», — скромно каже про себе 50-річний Ігор. Серед врятованих ним українок — семеро з Тернопільщини. Про сумні історії цих жінок та дівчат пан Ігор розповів «Новій Тернопільській газеті».

— Ігорю, чому ви взялися за таку ризикову справу?

— Це сталося випадково. У 1999 році ми з моїм братом Володимиром були у відрядженні в Словаччині. Дорогою заїхали у мотель і несподівано перетнулися з нашою землячкою, яку сутенери хотіли продати на Балкани. Вона кинула записку на буса. «Допоможіть, мене тут силою тримають», — писала. До смерті перелякана, без документів, благала про порятунок, тож ми допомогли їй утекти і привезли додому. У ті роки в Україні ще мало говорили про торгівлю людьми. Саме після того випадку я побачив, що існує така проблема.

— Знаю, що до вас зверталися сотні людей, рідні яких були в небезпеці, багатьох ви розшукали. Чому лише 36-ох повернули?

— Секс-рабство та торгівля людьми — складне питання, адже жертви не завжди розуміють небезпеку, керуються легкими євро, буває, рідні хвилюються за них, а їх, як виявляється, все влаштовує в борделі…

— Ваше небезпечне хобі, очевидно, й недешеве. Хто оплачує поїздки, проживання за кордоном?

— Оплачує пошуки німецький телеканал RTL, який знімає передачі про сексіндустрію. Ми пролазимо у нетрі злочинного бізнесу і все знімаємо на приховані камери. З журналістом Бурхардом Кресом, автором журналістських розслідувань, прочесали не один бордель у пошуках наших бранок.

— Доводилося переходити дорогу мафії?

— Бувало різне… Працюю без жодної підтримки поліції, тож справді непросто. Я не дію від жодної організації, у мене нема проекту, з собою везу за кордон лише талмуди записів про наших дівчат.

— А українська міліція намагається допомогти заробітчанкам?

— Наші правоохоронці виконують свою роботу в Україні, але не мають права працювати в іншому правовому полі. Натомість я, громадянин України, їду за кордон і просто допомагаю землякам у біді. Мене ніхто не може зупинити!

— Розкажіть історії жінок із Тернопільщини.

— Я ніколи в інтерв’ю не вказую населені пункти та імена жінок, яких визволив. Адже бідолашні після халепи повертаються додому. Ніхто у їх селах чи містах не знає, що з ними було, а тут лише дай шумок «Марію утримували в борделі», то все життя на неї показуватимуть пальцем, саме тому розповідаю анонімно.

— Звісно, бідолашним і так нелегко…

— Кілька років тому 23-річна дівчина з Тернопільщини поїхала на заробітки до Італії. Якийсь час доглядала за літніми людьми, але їй це скоро набридло, тому взялася шукати іншу роботу. Раптом зустріла багатого італійця-красеня. «Кидай роботу, я тебе утримуватиму!» — запропонував. Розкішна вілла, дороге авто, безліч грошей — українка втратила пильність і одного дня він завіз її у нічний клуб. Вирватись звідти вже не могла. Спершу відмовлялася іти до клієнтів, її поставили розкручувати на випивку. «Крутонула» відвідувача на кілька келихів шампанського, як він зажадав любові, мовляв, заплатив за неї. Дівчина плакала, влаштувала істерику, а обурений господар покликав охорону, яка добряче накопала її. Бідолашна крадькома зателефонувала до сестри і все розповіла. Рідні звернулися до мене по допомогу, ми поїхали і витягли її з нічного клубу.

— Довелося видавати себе за клієнтів?

— Так, інакше ми викликали б підозру. Дівчину я знав за фото, тож коли побачив у клубі, обережно підійшов і сказав, що й до чого. «Допоможіть!» — прошепотіла. Заплатив за неї за годину і встиг розпитати, де охорона, яка ситуація в клубі. Наступного вечора знову приїхав як клієнт, заплатив за кілька годин і організував втечу.

— Де ще визволяли українок, окрім Італії?

— У різних європейських країнах. Так, одна жінка з Тернопільщини потрапила у грецьке рабство. Почала жити з греком, а він невдовзі пустив її «по руках», погрожував. Вона телефонувала додому, плакала… Ми приїхали туди, розшукали грека, пояснили по-хлопськи, що він не правий, посадили жінку в авто і поїхали.

— Як це «по-хлопськи»? Надавали стусанів?

— Доступно пояснили (усміхається, — авт.)…

— Як ще експлуатували тернополянок?

— Одну дівчину в Іспанії змусили стати сурогатною матір’ю. Посередник шукав «серйозну дівчину на відповідальну роботу», а запроторив у помешкання бездітної пари. Спершу все було добре, та раптом господиня наробила ґвалту, ніби пропали її прикраси. Накинулися на українку, навіть привели поліціянта, який пригрозив в’язницею. І тут посередник пропонує порятунок — народити господарям дитину. Виносила, народила, годувала місяць-другий, як раптом у неї видерли дитя і простягнули квитки додому. Ми вже нічим не могли зарадити, їй треба було відразу бити на сполох.

— Знаю, що рідні Євгенії Юркевич із Тернопільщини, яка пропала в Римі шість років тому, звернулися до вас за допомогою. Чи ви дали їм надію?

— Зрозуміло, що з тих скупих відомостей про неї, які мають рідні, шукати буде непросто, доведеться прочесати увесь Рим. Будемо зустрічатися з нашими людьми, показувати фото, їздити по клініках, поліції. Іноді шукаємо людину місяць-два-три, а то й рік і навіть кілька років. У цьому випадку покладаюся на Бога і на удачу.

Іванка Гошій, Нова Тернопільська газета