Ми ніколи не будемо жити нормально. Не сваріться на мене і подумайте самі.

Де ще, як не у нас покійний депутат може письмово зареєструватись у Верховній Раді? Правду кажучи, не знаю, та й не цікавився, чи потім ще й голосувати.

Де ще, як не у нас політичні шизофреніки всіх мастей і відтінків, яких ми собі самі обрали, законодавчо встановлюють, під яким прапором я маю святкувати державне свято у своїй державі.

Де ще, як не у нас скромні державні службовці із заробітною платою у 3-5 тис. грн. мають змогу проживати у будинках вартістю у млн. і більше вічнозелених американських карбованців і їздити на не менш дорогих авто.

Де ще, як не у нас у кризовий рік кількість доларових мільярдерів зростає втричі.

Де ще, як не у нас прем’єр-міністр держави, знущаючись з державної мови і з нас – її носіїв запропонує «нє скігліть, а взять в рукі лопати» і йти на город, щоб хоч якось прогодувати родини. Це в третьому тисячолітті у найбагатшій чорноземами державі.

Саме тому ми ніколи не будемо жити нормально і зранку, після гідного святкування чергового невідомо якого свята, з широко відкритими очима й відвислою щелепою глянемо на червону шмату, що майорить над сільрадою і продекламуємо вічно живого народного класика:

«Стою на асфальті я в лижі обутий,

Чи лижі не їдуть, чи я ….», – ну, далі ви знаєте.

Олег Мартинюк