Обитель спокою і печалі

Кожен із нас протягом життя періодично навідується на цвинтар, перш ніж перебратися туди на постійне мешкання. Окрім вшанування пам’яті покійних, ці відвідини мають і пізнавальний аспект. Написи на надгробках – цілком в дусі знаменитого латинського «De mortius aunt nihil aut bene» («Про мертвих або нічого, або добре»). Смерть урівнює всіх і на заупокійне «Мир праху твоєму» може розраховувати і праведник, і той, кому за життя бажали якнайшвидше сконати. Втім, я чув, що найзапекліших маргіналів та душогубів ховають деінде.

Все ж, такі думки, що межують з богохульством, в цю пору не зовсім доречні. Перед святами люди впорядковують могили своїх рідних, можливо, виявляючи турботу, яку недодали покійним за їх життя, а то й спокутуючи вину перед ними. Прибрані місця останнього спочинку - свідчення пам’яті, скорботи чи просто тихої печалі тих, хто ще несе тягар життєвих клопотів. Несе, доки сам не переселиться у цю обитель вічного спокою.

І хоча, як стверджує Михаїл Задорнов, оптиміст – це той, хто у хрестах на кладовищі бачить плюси, власне оптимізму прогулянки ним не додають. Особливо коли читаєш на пам’ятниках написи й дати, які свідчать про передчасну кончину. І тим більше коли раптом виявляєш, що знайомі тобі люди уже відійшли за межу вічності. Цей ще недавно був цілком здоровий і сповнений планів. А з цим ще вчора грали разом у футбол... Автокатастрофа, нещасливий випадок, невиліковна недуга… Та й війна на сході країни уже встигла долучитися до скорботної місії збільшення числа могил на Микулинецькому кладовищі. Одразу ж виникає питання «Чому так сталося?», а разом з ним і думка про те, що й твій земний час дедалі скорочується.

Останніми роками цю невеселу екскурсію завершую на могилі незабутнього Володимира Сушкевича, мого «хрещеного батька» в журналістиці. «Привіт, друже, – звертаюся подумки, – якимось не таким стало місто без твоїх знаменитих оповідок. Та й немає з ким іноді перекинутися словом, обмінятися ущипливим жартом. Сумніше стало, друже, без тебе...».

А у відповідь – лише шурхіт вітру в кронах дерев. І більше нічого.

Ігор Дуда