Важко повiрити, але Петро Павлович сьогоднi ще допомагає рiдним у господарствi, любить читати i завжди радий гостям. Вдома у довгожителя побувала i кореспондентка газети "Експрес".

...Заходжу до хати. Дiдусь сидить у вiтальнi за столом, чекає гостей. Бiля нього - донька Ольга Шинкляр, онучка Марiя Кушнiр i двi правнучки - 16-рiчна Iра та 18-рiчна Оля. Голова вкрита бiлою, як молоко, сивиною, а в очах затаївся якийсь смуток: чи то спогад про пережите, чи то сум через старiсть. Багатьох уже цей чоловiк пережив: i дружину, яка померла 20 рокiв тому, i доньку, що пiшла з життя у 50 рокiв, i трьох зятiв.

Невже дiдусевi й справдi 111-й сповнюється? Дивлюся паспорт, а там у графi рiк та мiсце народження виразно та чiтко написано: "12 травня 1900 року, смт Поморяни, Золочiвський район, Львiвська область". Прописаний чоловiк досi на мiсцевому хуторi Загора, де i провiв майже все життя. А на старiсть донька забрала батька до себе - у село Кальне, що на Тернопiльщинi.

А може, у документ закралася помилка? "На початку минулого столiття, коли людям виготовляли паспорти, то переписували рiк народження з церковної книги, - каже Петро Жовтанський, голова селищної ради. - Так що тут нiякої помилки i бути не могло!".

Проте, як кажуть, Бог милував

"У дiдуся досi жодних проблем iз здоров'ям немає: нi з тиском, нi з серцем, i голова його не болить, - каже онучка Марiя Кушнiр. - Ми набагато молодшi й уже цiлий букет хвороб маємо, а дiдусь нi на що не скаржиться, хiба на те, що ноги болять".

"Один Бог знає, чого мене так довго на тому свiтi тримає, - каже Петро Лизан усмiхаючись. - В руках силу маю, можу працювати, але ноги болять", - бiдкається чоловiк. Та, попри це, каже донька, не лежить анi хвилини. Влiтку переважно надворi, а взимку постiйно читає, рано встає i рано, iз заходом сонця, лягає спати.

Чоловiка загартувала важка праця в колгоспi та вiйна. Найбiльше запам'ятались воєннi роки: довелось служити аж у Китаї.

"Як закiнчилась вiйна, пiшки йшов iз Китаю, дiстався додому за мiсяць i шiсть днiв, - пригадує чоловiк. - Люди допомагали, приносили їжу, годували чим мали i спроваджували, показуючи дорогу на рiдну землю". З його слiв, страшнi то були часи.

Проте, як кажуть, Бог милував! "Усюди я ходив, i нiчого зi мною не трапилось, - смiється дiдусь. - Одного разу пiсля вибуху мене так засипало землею, що довелося рятувати. Та нiчого, вижив!"

Повернувшись додому, чоловiк все життя провiв на хуторi Загора.

"Понад 90 рокiв там жив, в полi, серед чистого повiтря", - зауважує селищний голова. "Навiть пiсля смертi мами батько три роки господарював на хуторi, а тепер уже 17 лiт з нами", - каже донька Ольга.

Навiть у молодi роки Петро Павлович не зловживав спиртним i цигарками. Лише на свята любив випити чарочку. Можливо, завдяки цьому й живе так довго.

...За мить одна з жiнок приносить пляшку горiлки.

"Пасувало б випити за здоров'я нашого дiдуся", - каже онучка.

Його дiд - також довгожитель

Петро Лизан нiколи не цурався важкої роботи, працював у колгоспi i на тракторi, i на фермi, i на буряках, i на льонi, їздив кiньми.

"Ночами тiпав льон, - згадує Петро Павлович. - Важка це була праця: розстелити, позбирати, потовкти, вичесати. Ох i наробився..." - зiтхає дiдусь. "А косили скiльки, скирти клали - i все вручну", - додає панi Ольга.

Вочевидь, i з генами передалося довголiття. "Мiй дiд Василь також жив довго, понад сто рокiв", - згадує Петро Лизан.

Попри поважний вiк, чоловiк ще може допомогти родинi на господарствi. "Влiтку тато корову виганяв на пасовище або ж прив'язував у стайнi, - каже донька. - А тепер, як треба, то гарбуза чи бурякiв натре у вiдро для корови, погодує качок, гусей, курей".

"Я ще самотужки вдягаюся та й загалом зi всiма своїми потребами справляюся сам", - каже чоловiк. "Так, дiдусь наш самостiйний, - каже онучка Марiя Франкiвна. - Тож не маємо з ним жодного клопоту. Навпаки, вдячнi за допомогу. Як їдемо у поле, вiн залишається на господарцi, все догляне, нагодує".

Жодного дня без цукерок

Зi сном та апетитом у довгожителя також усе гаразд: на безсоння не скаржиться i їсть те, що дадуть.

"Дехто зi старших людей перебiрливий у їжi, а наш дiд нiчого особливого не вимагає, любить молочнi страви, харчується тричi на день, вiд вечерi вiдмовляється (окрiм горнятка кип'яченого молока та хлiба з маслом), та ласує цукерками. Дня не було, щоб не куштував їх, - пригадує онучка. - I в пачцi, i в кишенi, носить. Навiть сусiдськi дiти прибiгають до нього по солодощi".

Хоч трохи недобачає, багато читає, а замолоду виплiтав кошики з лози. "I сусiди замовляли в тата кошики, i на базар возив їх продавати", - каже Ольга Петрiвна.

До речi, нинi довгожителевi є чим пишатися. Вiд дiтей (а їх було четверо) дочекався 10 онукiв, 25 правнукiв та одного праправнука (ходить у третiй клас). Усi вони великою дружньою родиною збираються 12 липня на iменини довгожителя, щоб побачити дiдуся й уже вкотре привiтати.

"Ми дуже любимо свого прадiда, - визирають iз-за плечей пана Петра його правнучки. - Коли були малими, дiд вчив нас малювати, i тепер розповiдає нам багато цiкавого, дає кориснi поради".

Ірина Шелупець, газета "Експрес"