Здається ніби це було нещодавно, але...
Тридцять років тому, 16 липня 1990 року Верховна Рада тодішньої УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Саме слово "суверенітет", таке милозвучне в умовах радянської імперії, яка вже починала дихати на ладан, було наче добре вино для наших голів. Воно розпалювало уяву, розв'язувало язики (в хорошому розумінні), породжувало мрії й стимулювало сміливість - незабаром і перші пам'ятники Ульянову (Леніну) почали без зайвого ідолопоклонства за допомогою підйомних кранів укладати в кузови вантажівок...
Все ж, звернімося до першого абзацу Декларації:
"Верховна Рада Української РСР, виражаючи волю народу України, прагнучи створити демократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини…, дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування народу України".
І так ото далі у тому ж дусі. Кожне слово цього помпезного вступу нині, з височини прожитих трьох десятків літ, сприймається як не надто вдалий жарт.
«Виражаючи волю народу» – Та ж чи не найголовніша наша біда полягає саме в тому, що народ так і не став носієм влади, а прірва між ним і нею як була, так і залишається нездоланною. В які б кольори чи партійні символи ота влада не була одягнута.
«Виходячи з потреб всебічного забезпечення прав і свобод людини» – Права громадян країни у нашій, українській інтерпретації – це майже ота сама солоденька казочка для дурнів про комунізм, який уже видно на горизонті, але який щоразу віддаляється. З таким же успіхом можна було декларувати право і свободу прогулюватися поверхнею Місяця – і одне, й друге однаково нереальні.
«Дбаючи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний розвиток народу» - Якщо результатом цієї «турботи» є кричуща відсутність єдності в суспільстві і така ж кричуща майнова нерівність, напівжебрацьке існування значної маси населення і пов’язана з ним соціальна й духовна деградація, вимушена еміграція, алкоголізм, наркоманія, туберкульоз - то вона, ота «турбота» виявляється постійно і послідовно.
«Визнаючи необхідність побудови правової держави» - стосовно цього доречно запитати у родичів загиблих через безчинства «мажорів», які залишаються безкарними. Чи відшукати Україну в черговому рейтингу рівня корупції. Тільки шукати її слід не серед європейських держав, а десь поміж екзотичних Мозамбіку, Нікарагуа, Афганістану…
На неминуче запитання «Хто винен?» однозначну відповідь дати важко. Швидше за все, ота вина – це своєрідна суміш радянського минулого, відсутності відповідальної влади, некомпетентності та егоїзму. Плюс, звичайно, наш менталітет. Ці фактори несприятливі й поодинці, а вже стулені докупи утворюють зловісний соціальний синергізм за формулою 1+1=3. За збереження такої ситуації в державі існує велика можливість того, що мине ще декілька разів по 30 років, а становище залишатиметься таким же. Суверенітет найперше асоціюється з поняттям свободи. У неї чимало аспектів, а для сильних світу цього, наділених нічим не стримуваним нахабством (у нас їх - хоч гать гати) вона передусім полягає у необмеженому задоволенні своїх бажань і примх, які здебільшого йдуть врозріз із суспільними інтересами. А отже, з інтересами пересічного громадянина, який може читати всі оті помпезні пункти декларації та інших доленосних документів як зовсім не наукову фантастику...
Важкуватим все-таки видалося похмілля після випитого вина мрій і сподівань. Милозвучне слово - суверенітет. Тільки от з реальним змістом, наповненням за 30 років якось не дуже склалося...
Ігор Дуда
