«Струсонуло цілим світом в Страхоліссі перед світом, брязнув дуб тисячолітній, охнула земля. Тільки пилу темна хмарка, та ще й крук зловтішно каркнув: «Ось і всі кінці, хлопці-молодці…», - ці рядки з поеми Бориса Олійника «Сім» чомусь найперше спадають на думку, коли у квітневу пору підходить чергова роковина чорнобильського лиха.

А ще кадрами пробігають в пам’яті колони киян на першотравневій демонстрації, велогонка миру, виграний «Динамо» Кубок Кубків… Дивний і моторошний то був час: футбольний тріумф серед цвітіння садів і – липучий страх за себе і своїх близьких, що гидкою змією разом із невидимим радіаційним ворогом заповзав у душу. А тут ще «вражі голоси» з радіоприймача щодня повідомляли, як сполошилася Європа через підвищений рівень радіації. З позиції нинішнього дня своєрідним дарунком долі можна вважати те, що у перші дні після катастрофи вітер поніс усю радіоактивну заразу на північний захід, і у Англії поздихали бідолашні вівці. Там одразу ж забили тривогу, що й змусило радянське керівництво визнати факт нечуваної техногенної катастрофи. А якби, приміром, подув вітерець у бік казахських степів або ж Чорного моря, то про аварію ще, мабуть, довго мовчали б. Ну, хіба що порадили б стелити мокру ганчірку під дверима і закривати вікна під час вітру.

Про Чорнобиль, його можливі віддалені наслідки написано і сказано уже чимало. Мені ж хотілося б віртуально уявити, як би склалася ситуація, коли реактор вибухнув би…тепер. За нашої славнозвісної безалаберності й кричущої безвідповідальності – річ цілком можлива. Найперше - кого вдалося б змусити залізти на дах реактора й скидати звідти уламки графіту, що «фонили» понад усі допустимі межі? Тодішній радянський прем’єр Ніколай Рижков похвалявся, що усю забруднену зону «вычистят зубными щетками». Народу на ліквідацію вдалося зігнати (саме зігнати) справді чимало. Радянська система звично діяла шляхом примусу, мобілізуючи ліквідаторів через військкомати або ж у добровільно-примусовому порядку на підприємствах. Чи втнула б щось подібне нині влада? Вельми сумнівно. То хто б тоді прийняв на себе перший радіаційний удар? Народні обранці? «Нові українці»? Ще більш сумнівно. Тоді, можливо, загони безхатченків, яким нічого втрачати? Маємо майже класичний приклад життя в переломну епоху, коли командно-адміністративна система вже не діє, а до утвердження нової свідомості людей вільного громадянського суспільства ще ой як далеко. Напевно, не менше, ніж складає період напіврозпаду урану.

Ігор Дуда