Днями на сайті новин з’явилося повідомлення про те, що у місцевому прес-клубі зустрілися журналісти з ряду областей України, щоб обговорити ситуацію у вітчизняних ЗМІ. А конкретно – конкуренцію, що її складають друкованій пресі соціальні мережі та інтернет-портали…

Хоча цивілізована конкуренція, доводилося чути, є рушієм прогресу, тих, хто щиро освідчується їй у коханні, думаю, набереться не так уже й багато. Тим більше, що цивілізованою вона буває далеко не завжди. Тут вступає в дію проста людська психологія. Ну справді, хтось уже «притерся» на своєму місці, наловчився обробляти свої «грядки» в межах своєї «агрономічної кваліфікації», аж тут раптом на тобі – суне якийсь (якась) нахаба (обов’язково нахаба – порядна людина так не вчинить!) зі своїми нібито прогресивнішими методами і прийомами. І не просто суне, а брутально випихає тебе з «нагрітого» («хлібного», «жирного» - можливі варіанти, які, до речі, ненавиджу) місця. І що – ти будеш сприймати це з християнським смиренням? Про людське око, можливо, й так, але всередині у тебе усі заповіді та притчі про любов до ближнього  уже, напевно, запхані в футляр і відкладені до кращих часів, поступившись місцем звичному українському (та й, напевно, загальнолюдському) «Я свого не попущу!». Тому я не дуже схильний вірити, приміром, оповідкам відомого форварда про те, що поява одного (а то й двох) конкурентів на позиції не тривожить його, а лише «спонукає більше працювати на тренуваннях». Воно, може, й так, але десь на підсвідомому рівні, певен, у нього   жевріє думка: «Поїхав би ти, друже, в нічний клуб та й вляпався там в якусь історію. Бажано -  з довготривалими наслідками. Або ж ковтнув чи вколовся чимось таким, що потім обов’язково виявить допінг-тест. Чи щоб відомий захисник-«хірург» у найближчому матчі «вставив» тобі так, щоб забезпечити лікарняний хоча б на три-чотири місяці». Детально зупиняюся на прикладі з  футболу  через свою сентиментальну прихильність до нього, хоча, певен, і в інших сферах людської діяльності діється щось подібне.

Те, що друковані ЗМІ не стрибатимуть від щастя від появи усіляких соціальних мереж та Інтернет-порталів, можна було спрогнозувати заздалегідь. Як і можна передбачити те, що певна категорія людей (особливо старшого віку) не може уявити себе без газети в руках і ніколи не «навернеться» на всілякі Інтернет-сайти. Мій консерватизм народився, напевно, раніше за мене, і до певного часу я не  просто не визнавав, а бойкотував усі ці новітні know how. Звичку збирати цікаві вирізки з газет зберіг  донині (що, природно, передбачає хоча б побіжний перегляд номера), однак загроза залишитися  безнадійним ретроградом змусила тісніше «тусуватися» з усіма цими сайтами і порталами. Подеколи  доводилося сидіти одразу на двох стільцях, і хоча, як стверджує приказка, справа ця доволі непевна, вона дала можливість порівняти два види ЗМІ. Порівняти і констатувати таку безперечну перевагу нових «вискочок», як оперативність (в наших провінційних умовах це суттєво – лише б елементарна грамотність від цього не страждала) і гнучкість. Маю на увазі гнучкість в позитивному сенсі слова, тому що в негативному її сповна виявляють у певні періоди і «солідні друковані видання зі стабільною читацькою аудиторією», і їхні мережно-порталові конкуренти з власниками, котрі не дуже люблять ніжитися у променях прожектора громадської уваги. Справа тут, очевидно, не так в специфіці органу ЗМІ, як в  рівні культури суспільства і нашому менталітеті. Втім, є між ними й дещо спільне: і ті, й другі виявляють властивість найвигідніше для себе і з якнайменшими затратами використати усіляких фрі-лансерів і дописувачів.

То як же отим «солідним друкованим, з багаторічними традиціями  і стабільною читацькою аудиторією» протистояти нашестю інтернет-портальної «саранчі»? Може, варто вдатися до апробованого засобу – довірливого звернення-передовиці шеф-редактора? («Дорогі читачі…., ми до вас завжди з відкритим…, ми для вас завжди, не покладаючи рук…, навіть уві сні бачимо вас (тому й, тьху-тьху, спимо погано?), дорогі наші…, ми не підвищуємо передплатну ціну впродовж…, ви для нас най-най-най…, отож, вірте й читайте лише нас, а не усілякі оті...з міркувань пристойності не хочу називати…). Може, й допоможе…Ну, а ні, то, як у нас кажуть: «Най ся діє Божа воля».

Ну, а що ж шановне зібрання, про яке згадав на початку? Не знаю, довго чи не довго радилися колеги, але дійшли просто таки несподівано-разючого висновку: для успіху необхідне добре фінансування і команда професіоналів, які мають бажання працювати. Справді феноменальний результат напруженої роботи. Невже варто було очікувати, що у резюме йтиметься  про те, що треба навчитися працювати «за копійки» і робити ставку на жовторотих дилетантів?  Тому цей висновок особисто я схильний розглядати як намагання, з поважним виглядом першовідкривачів, говорити про абсолютно очевидні в усі часи речі.  Або ж, якщо простіше, ломитися у відкриті двері.

Втім, я не професійний журналіст, а радше аматор, ладний подеколи (і за певних умов)  працювати «за копійки». Я навіть не є членом поважної ТОО НСЖУ (і досі чомусь не втратив через це ні апетиту, ні сну).  Тому істинної глибини цього умовиводу мені, мабуть, не збагнути…

Ігор Дуда

Читайте на цю тему:

Яка доля чекає тернопільські газети?