Одним з головних аргументів прихильників безвізового режиму для України є такий: мовляв, поїде багато хто з українців за кордон; побачать, як комфортно там облаштоване життя, які в тамтешніх людей соціальні гарантії; який, зрештою, рівень їхньої культури взаємостосунків і побуту. А коли повернуться додому, до наших тарифів, «роздовбаних» доріг, хамуватих «шоферюг» (і не лише їх), то наполегливіше вимагатимуть від влади проведення радикальних реформ.
Що сказати з приводу такої сентенції? Коротко її зміст можна висловити так: «Хороший приклад спонукає до наслідування». Але ж наша українська (а, може, й загальнолюдська?) природа така, що більш доречним видається інший вислів: «Поганий приклад заразний». Ми ж часто, приміром, вихваляємося тим, що колись давно на наших галичанських весіллях та інших фестинах присутні цілком обходилися однією-двома пляшками спиртного. І пили його з маленьких «келішків», так що впитися до свинячого стану було просто неможливо. Аж ось прийшли кляті «комуняки-визволителі» - і хутко навчили нас пити «гранчаками». І – до «поросячого вереску». А заразом – привнесли нам свої свинячі побутові звички вкупі з повальним злодійством, хабарництвом, зневагою до людської гідності. З цим можна було б і погодитися, але… чому ж міцний остов наших прапрадавніх народних звичаїв і традицій, нашої здорової моралі, зрештою, віри не став на заваді, не забезпечив імунітету проти всієї отої зарази, що її ми набралися від «старших братів»? Чи, бува, не через податливість, «гнилість», в даному випадку, нашої природи? Чому такими родючими виявилися наші галичанські грунти для бур’яну, засіяного чужинцями з ординським корінням? Он прибалти чомусь виявилися стійкішими, зберегли свою ідентичність і, відповідно, рівень культури. Трохи прикра виникає думка: причина, можливо, не так в отих східних ординцях, як в нас самих? Тож чи такими вже перспективними, з огляду на це, видаються масові туристичні поїздки на цивілізований Захід? Для людей з нормальними життєвими установками вони, можливо, такими й будуть. Але закоренілий хабарник і «рішала», який має достатньо «кешу» для закордонних вояжів, побувавши у законослухняній, «прозорій» Європі, навряд чи захоче, образно кажучи, рубати гіляку під собою і щиро ратувати за зміни, які прискорять його кінець як суспільного явища. Ні – він хреститиметься і радітиме, що у нас, дякувати Богу, все не так. І що у нас, на відміну від отої Європи, все можна «порєшать» з потрібними людьми…
