Нещодавно мені довелося розмовляти з одним студентом на ім’я Віктор. Коли я запитав у нього, чого він найбільше бажає, то почув категоричне: «Змитися» з України. І якомога швидше». Сказано це було рішуче, навіть з  відтінком злості.

Що ж, знайомий мотив. Його можна зустріти у різноманітних соціологічних опитуваннях, а то й просто у бліц-інтерв’ю на вулицях. «Змивається» багато хто. Хтось – назавжди, вийшовши заміж за представника  якогось африканського племені, дід якого ще лазив по пальмах. Інші їдуть на тяжкі, часто принизливі заробітки, з яких подеколи повертаються у трунах.  Іноді виникає думка, що якби дозволили обставини, то «змилося» б чи не пів-України. Бо просвітку на ній щось не видно.

Але…  ось дещо інша історія.

 Він – знаний лікар, на прийом до якого пацієнти вишикуються у чергу. Коли я побачив, як він працює і сам побував його пацієнтом, то був просто вражений. Займається цей маестро від медицини вельми затребуваною нині мануальною терапією і виконує свою роботу з таким натхненням, з яким, напевно, Паганіні грав на скрипці.  Або ж його співвітчизник Страдіварі створював ті самі скрипки. Італійців я згадав недаремно. Вони вміють цінувати майстерність в усьому: у   виноробстві й грі на скрипці, приготуванні піци і  футболі. А також у мануальній терапії. Отож коли нещодавно наш ескулап побував у приватних справах на Апенінах, йому випала нагода продемонструвати своє вміння на італійських хребтах і кінцівках.  Захопленню «макаронників» не було меж. Вони одразу ж запропонували нашому докторові залишитися у тамтешній клініці, обіцяючи заробіток до 500 євро за день, укладання тривалого контракту.

«І ти не погодився? - перебив я його, оскільки фінал історії був уже для мене зрозумілий, - хоч нікому про це не розповідай – люди дивуватимуться. Будеш виглядати білою вороною».

«Та навіщо мені це ?- запитав він і продовжив, - ти вже не перший дивуєшся. Я непогано заробляю і тут. Власний вертоліт мені не потрібен, яхта – також. Врешті-решт, хіба справа лише у грошах? Так, там чудове вино,  апельсинові гаї, але мені більше смакує наша горілка і юшка, зварена на березі річки. Там немає Карпат, які я дуже люблю. Тут все рідне і близьке, навіть молоденька трава навесні краще тішить око. Тут, зрештою, живе моя мати, тут могила мого батька. Як я їх залишу?»

Якусь хвилю ми обоє мовчали. «Людина має жити там, де народилася», - по паузі мовив він. Начебто й не нова істина, але прозвучала вона якось особливо.

«Чуєш, Вікторе?,- подумки звернувся я до свого знайомого студента, - людина має жити там, де народилася. То, може, не варто поспішати «змитися»?

Завершу все ж, не на солодко-патріотичній ноті.  Ще один мій знайомий, успішна, загалом, і самодостатня  людина, в хвилини відвертості зізнається: «Знаєш, найголовніше, що я зробив у житті – це влаштував своїх дітей за кордоном. Страшно подумати, що б їх чекало тут».

Ось так. І будь мудрий, як у нас кажуть, коли доводиться робити нелегкий вибір.

Ігор Дуда