Багато хто, напевно, пригадує, як декілька років тому вулиці Лондона були охоплені заворушеннями. Таке у «добрій старій» Англії, з її усталеною і відлагодженою соціальною структурою та ефективною правоохоронною системою здавалося просто неможливим. Але – сталося…

Некеровані (чи навпаки – кимось добре керовані) юрби молодиків здебільшого не англосаксонського походження виміщали споконвічну злобу колоній проти метрополії, трощили вся і все, калічачи і вбиваючи людей, розхитуючи основи однієї з найстаріших європейських демократій. Далеко не хирлявим силовим структурам Великобританії не без труднощів вдалося приборкати бунт (саме так слід називати те, що діялося). Вже опісля уповноважена парламентська комісія оприлюднила свої висновки про причини масових антисоціальних проявів. Головними з них були названі недоліки виховання і недовіра до поліції.

Чомусь подумалося тоді: пощастило все-таки британцям. Цікаво, що було б, якби до двох названих причин додалася ще й низка інших? Зокрема, відсутність дієвих механізмів контролю над владою з боку громадськості, вибіркове правосуддя, тотальна й всепроникаюча корупція, масове зубожіння і люмпенізація, падіння соціально-економічних стандартів, занепад системи охорони здоров’я і пов’язане з ним скорочення тривалості життя… Якими, цікаво, були б масштаби заворушень і протестних акцій, якби всі перелічені біди (і не лише вони) водночас цілою купою звалилися на голови підданих Її Величності?

Ладен припустити, що гонористі британці, які понад усе шанують власні права і категорично не терплять будь-якого їх ущемлення (поважаючи при цьому, в масі своїй, права інших) або повиїжджали б у колишні колонії, яких не бракує, або все-таки вдалися б до якихось радикальних методів впливу на владу. Як це періодично роблять їхні історичні закляті друзі по той бік Ла-Маншу – французи.

Зрозуміло, вуличні безлади часто чиняться руками вузьколобих маргіналів, не переобтяжених ні вдумливим батьківським вихованням (якщо таке взагалі було), ні освітою і культурою, зате з надлишком наділених тупою агресією і диким бажанням «бити і палити» у стилі Хоми Гудзя з «Fata morgana» Михайла Коцюбинського. Такого «добра» у нас нині – хоч греблю гати. Різниця між нами і Англією полягає в тому, що там влада намагається робити адекватні висновки як у еміграційній, так і внутрішній політиці, щоб усунути «недоліки виховання» і підвищити рівень довіри до поліції. Від нашої ж влади, генетично не привченої до відповідальності перед народом і винятково зорієнтованої на проблемі самозбереження, такого очікувати навряд чи доводиться…

Ігор Дуда