Важко сказати, чи це магія цифр і чисел ("Все є число" був одним з його улюблених висловів), чи просто доля або ж якісь небесні сили  розпорядилися так, що саме 6 січня з’явився на світ і український футбольний месія. Сьогодні йому  виповнилося б 80...

Валерія Лобановського немає серед нас уже 17-й рік, але й тепер фахівці та вболівальники часто згадують його - переважно тоді, коли наш футбол зазнає чергової  невдачі. Тоді мимоволі виникає запитання: а як було б за Лобановського? Краще чи гірше? Людська властивість міфологізувати кумирів і наділяти їх надзвичайними можливостями намагається довести, що він знайшов би правильний вихід з будь-якої складної ситуації, а реалістична оцінка, яка стоїть обома ногами на грішній землі, підказує, що все зроблене ним було можливим лише за умов панування системи, яка передбачала повний диктат.

Безумовно, за часів  СРСР, коли київському "Динамо" була гарантована всебічна підтримка партійного намісника України Володимира Щербицького, Лобановський цілком міг почуватися футбольним диктатором України. І в цій іпостасі йому не раз доводилося конфліктувати з  Москвою, яка, звісно, не могла спокійно спостерігати за успіхами Києва в царині улюбленої гри мільйонів. Тому й виходило, що безмежно далекий від національної самосвідомості в її нинішньому розумінні (не кажучи вже про якесь дисидентство) і безнадійно російськомовний Лобановський нерідко поставав провідником  українського "футбольного націоналізму".  І йому вдавалося піднімати на ноги стотисячний стадіон, а разом з ним – і мільйони вболівальників біля телеекранів. І це почуття невимовної радості та якесь ірраціональне відчуття власної причетності до блискучої перемоги нашого(!) українського(!!) клубу довго не полишало душу. Він не раз громив представників європейських грандів, що зараз, на жаль, є для нашого футболу солодкою мрією. Більше того - змусив їх визнати свою методику тренувань і вивчати її. Від нього діставалося і "Баварії", і "Барселоні", і "Реалу", і "Атлетіко", і   "Арсеналу"; збірним Італії, Франції, Голландії, Португалії. Зізнаюся, після його повернення з Кувейту і Еміратів - обважнілого, з одутловатим обличчям -  не особливо й вірилося, що він здатен ще на щось, крім виконання порад лікарів і прийому таблеток. Однак через декілька років його "Динамо" знову перебувало за крок від завоювання головного європейського клубного трофею - прикра й болюча  нічия у Києві з "Баварією" в квітні 1999 р. була ексцесом, який ніяк не вкладався у детально розроблену ним, блискучим футбольним конструктором, схему. Отой матч, напевно, можна назвати його лебединою піснею - відтоді "Динамо" поволі почало здавати позиції аж до того трагічного дня 7 травня 2002 р., коли "швидка" забрала його зі стадіону в Запоріжжі...

Чи мають рацію ті, котрі називають його футбольним генієм? Безумовно - його наступники навіть не наблизилися до його досягнень.

Чи зміг би він досягати регулярних успіхів за нових економічних умов і принципів комплектування команди? Питання залишається без відповіді, хоча сам він, доводилося чути, був не в захопленні від змін, відвернути які не міг. А його колишні підопічні, потрапивши в клуби за кордоном, одразу з приємністю відзначали небачену ними раніше свободу за межами поля, відсутність раптових перевірок на предмет дотримання режиму та інших приємних атрибутів спортивного життя під керівництвом Лобановського - йому, тонкому психологу, такий стиль менеджменту, вочевидь, здавався єдино можливим. Які наслідки "професійного ставлення" до справи нинішніх динамівців, які виявляються у викладанні в соцмережах гулянок у нічних клубах - видно за їхніми здобутками і рівнем єврокубкових претензій. "Ех, немає на тебе Лобановського...", - думаєш іноді, спостерігаючи за поведінкою Гармаша, а дещо  раніше - Алієва і Мілевського...

Чи пам'ятатимуть його завжди? Більш ніж напевно. Тому й напис на його могилі ("Ми живі доти, доки нас пам'ятають") є пророчим.

Ігор Дуда