На стадіонах далекої Бразилії, де, як відомо, в лісах багато диких мавп, стартував черговий світовий футбольний форум. На цілий місяць «літня релігія чоловіків» прикує до себе увагу сотень мільйонів шанувальників гри на всій планеті.

Як його не називай на різних мовах – football, fussball, futebol, calcio, nogomet, pilka nozna, jalkapallo, - ця проста і водночас складна гра має більше прихильників в усьому світі, ніж будь-який інший вид спорту. Більше того – футбол став вагомим фактором світового життя, з яким рахуються президенти і диктатори, політики і олігархи.

Чому саме футболу випала щаслива доля короля спорту? Передусім, напевно, через його доступність. Грати у нього можна будь-де, поставивши камінці замість воріт. Це вам не гольф, теніс, вітрильний чи кінний спорт, які через свою дорожнечу доступні далеко не кожному. І не лише у дорожнечі справа – ризик отримати важку травму, а то й стати інвалідом у футболі значно вищий, ніж у так званих елітарних видах. Тому і колись, і тепер абсолютна більшість зірок професійного футболу є вихідцями з соціальних низів, що свідчить про його демократичність.

Проте головною причиною всесвітньої популярності «копаного м’яча» є те, що він дає можливість мільйонам вболівальників відчувати свою причетність до перемоги улюбленої команди. Або ж, що теж буває нерідко – впадати у відчай від її невдачі. Оте відоме всім відчуття переживання за «своїх» під час баталій на зеленому прямокутнику поля виявляється сповна, змушуючи людей у єдиному пориві схоплюватися з місць і кидатися в обійми або ж так само дружно хапатися за голови і клясти незграбних гравців чи необ’єктивних арбітрів. Тому й вважався Валерій Лобановський, котрий розмовляв лише російською, «головним українським футбольним націоналістом». Адже більше за нього у колишньому СРСР залити сала за шкіру представникам московської футбольної імперії не спромігся ніхто. У наших нинішніх кризових умовах футбол став, з одного боку, заручником політичної ситуації, а з другого – важливим чинником миру і об’єднання людей з різними поглядами.

А пригадайте, які бурхливі почуття охопили нас у листопадовий вечір минулого року, коли збірна України у матчі плей-офф з французами змогла принести усім нам нехай і короткотривалу (шкода!), та все ж величезну радість. Прямого стосунку до тієї перемоги ніхто з нас, уболівальників, не мав, але кожен, напевно, відчував: це і моя перемога! Це наша спільна перемога! Ми можемо змусити рахуватися з нами! Ми – нація!

Бачите, на що спроможний «копаний м’яч»?

Ігор Дуда