Серед багатьох звинувачень на адресу нинішньої владної команди лунає й таке: вона своїми діями призвела до того, що Україна втратила суб'єктність у міжнародній політиці.
Простіше кажучи, наші сильніші партнери (не кажучи вже про противників) не рахуються з нашою думкою, а вирішують без нас навіть ті питання, які безпосередньо стосуються України.
Щиро кажучи, таке становище - відсутність суб'єктності - не дуже приємне для кожної окремо взятої людини. А за державу, яку так характеризують, просто прикро. А коли ота держава - наша з вами, то ота прикрість подвоюється, якщо не потроюється.
"Не треба було куплятися на солодкі обіцянки і віддавати на початку 90-х ядерну зброю - отоді б ми нині зовсім інакше розмовляли і з Росією, і з заходом, і зі Сходом", - таку думку не раз доводилося чути. Що сказати з цього приводу? Історія, як відомо, не знає умовного способу - що сталося, те сталося. До того ж, як переконано доводив наш перший Президент Леонід Кравчук, обслуговувати ядерну зброю на території України не було ніяких можливостей, і в перспективі, в зовсім поганому випадку, ми могли мати у себе ще з пів десятка варіацій аварії на ЧАЕС. Чи виключено це за нашого сумнозвісного нехлюйства і бардаку? Зовсім ні. І все ж... саме до цього дня, 3 лютого 1994 р. Верховна Рада в повному об'ємі ратифікувала Договір про скорочення і обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Це стало завершенням процесу, що розпочався трьома роками раніше. Тоді, в 1991 р., на території України було розташовано 1240 міжконтинентальних балістичних ракет (МБР). Для порівняння: у Казахстані їх було 980, в Білорусі - 81. Ну, і ще 3970, як і годилося, було в Росії. Згідно з так званим Лісабонським протоколом, Україна, Казахстан і Білорусь мали в найкоротший термін "здихатися" усього цього арсеналу (Росія собі його завбачливо залишила). В обмін на це ми отримували гарантії, запевнення, урочисті обіцянки, які...
Які, як показує сьогодення, не гарантують нічого, крім напруженого очікування: нападе, чи не нападе Росія? Те, наскільки воно виправдане - інша справа, але з позиції отого ж сьогодення, чи не може виникнути досада: а якби була в нас ота ядерна палиця руках (нехай і з тими ризиками, про які попереджав Л.Кравчук), то чи ризикнула б Росія нині поводити себе в стилі персонажа "Москвы кабацкой"? І чи не мали б ми більше аргументів у взаєминах з провідними західними державами, а не перебували в становищі прохачів і не докучали їм нагадуванням про те, що вони щось нам колись обіцяли і навіть гарантували?
Втім, усі ці розмірковування нині зовсім безплідні й не дотикаються до реальності. Сумною реальністю залишається втрачання Україною отої самої суб'єктності...
