Промова Президента на військовому параді з нагоди Дня незалежності, поміж іншого, містила нагадування про те, що для перемоги над терористами на сході країни, а також для гідного протистояння тій грізній силі, що стоїть за ними, необхідні колосальні надзусилля усього народу.

З цим неможливо не погодитися. Питання в іншому: як досягти цього в умовах демократії? Адже вона, передусім, асоціюється зі свободою вибору, а потреба в «колосальних надзусиллях» цю свободу неминуче обмежує. Точніше сказати, мала б обмежувати, тому що значні прошарки суспільства продовжують і нині, фактично, в умовах війни, жити, ні в чому собі не відмовляючи. Увесь тягар турбот і жертв вони воліють перекладати на плечі тих, кого і в мирний, і в теперішній час зневажливо називають «лохами». Таке становище – одна з тіньових сторін демократії, яка, в ідеалі, передбачає високу суспільну свідомість. От до неї, як свідчить українська практика, дуже багатьом членам нашого соціумі – як до зірок.

Кінця-краю воєнним діям на сході не видно; проблеми і напруга там триватимуть і після можливого витіснення бандформувань за межі країни, та й зловісна тінь колишнього «старшого брата» з його нав’язливою опікою нікуди не подінеться. Як цьому протистояти? Неминуче – тими ж колосальними надзусиллями і тією ж граничною мобілізацією. Нині ж їх, попри героїзм військових і добровольців, жертовну й самовіддану працю волонтерів, немає. Серед причин поразки Німеччини у Другій світовій війні називали й те, що Гітлер аж до 1945-го року, тобто майже до самого краху свого рейху, не наважувався перевести економіку країни на воєнний стан. Сталін уже 4 роки залізною рукою утримував СРСР в умовах військового табору (якщо можна уявити ще сильніше «закручування гайок» у порівнянні з «мирною» практикою «батька народів); США і Британія виснажували тотальними бомбуваннями, а фюрер все ще намагався створити у свого народу ілюзію мирного життя. Чи не йдемо ми зараз тим же шляхом? Звичайно, багатьом людям важко відмовитися від фестивалів, гала-концертів, корпоративів, іменин у ресторанах із салютами та інших звичних атрибутів мирного життя. А тут ще й вибори на носі з їх незмінним психозом самопіару, райський час для демагогів і політичних кар’єристів … Ось тут і потрібна, як би дехто не кривився, ота сама залізна владна рука, яка б спрямувала зусилля усіх громадян у єдино можливе русло порятунку країни. Нехай і ціною обмеження, на певний час, демократії. Бо інакше існує загроза втрати не лише її, а й держави.

Ігор Дуда