Відомий вислів: «Разом з водою виплеснути з ночов дитину». У метафоричному сенсі це означає, що, позбуваючись старих, віджилих норм та уявлень, ми ненароком викидаємо і вельми цінні, важливі речі. Ті, які потім доведеться з великими труднощами відновлювати.
Так, ми з полегшенням і навіть з насолодою викинули на смітник історію КПРС і усе інше, пов’язане з «керівною і спрямовуючою силою»; ми позбулися набридливої заідеологізованості усіх сфер життя, ідіотичних заліків з громадсько-політичної практики, насаджуваної згори нетерпимості до будь-якої думки, що розбігається з офіційно дозволеною. Можна б лише радіти з цього приводу, але…
Але мені сьогодні пригадуються з ностальгійним смутком і колишні клуби за інтересами, і поетичні читання, і декади літератури й кіно, словом, усе те, що нині поросло диким бур’яном. Але ж природа, як відомо, не терпить порожнечі. На уламках колишнього чомусь утверджується не нова національна ідеологія і культура, а розцвіли пишним буйноквіттям бездуховність, нігілізм і цинізм. Чому це відбувається? Найперше, що спадає на думку: вони життєздатніші й пристосованіші, ніж атрофічна, несформована державна політика (якщо така існує взагалі). Агресивний індивідуалізм, що зародився на початку 90-х років минулого століття, від того часу утвердився як панівна ідеологія в суспільстві, наростив м’язи і у своєрідному соціальному армреслінгу переконливо перемагає схожі на комариний писк заклики до альтруїзму, єднання, утвердження духовності та інших чеснот. Отож навряд чи варто дивуватися, що молоде покоління не лише «вибирає Pepsi» - воно в масі своїй з ледь прихованим презирством ставиться до шараварно-патріархальних цінностей, що їх йому доволі кволо й непереконливо намагаються прищепити нинішні глашатаї від національної культури й ідеології. Тому, мабуть, непереконливо, що самі не надто в них вірять і проголошують суто в силу формальних службових обов’язків. Як результат – маємо типовий і неминучий продукт так званого «виховання» у образі шелеп, що ліниво жують жуйку, бездумних очей і мізків, вихованих, у кращому випадку, на дешевій попсі. А армії педагогів, вихователів невже не прикро? Чи, хоча б, не шкода даремно витраченої власної праці? Мабуть, що ні, оскільки в нас найбільш актуальною є не проблема виховання майбутнього, а виживання нині сущого. Тут уже, даруйте, не до книг - якось би вижити і не простягнути ноги самим...
Ігор Дуда
