Знову на місцевому телеканалі звучить: "Я розмовляю українською!". З вуст людей різного віку й статі, різних життєвих доль. Звучить переконано, але... щиро кажучи, дивно чути таке зізнання на 29-му році існування незалежної України та ще й від мешканців її західної частини.
Навіщо декларувати те, що зрозуміло само собою, є аксіоматичним і не потребує зайвого підтвердження? Це ж майже те саме, що заявляти: "Я щоранку вмиваюся і чищу зуби!". Або ж: "Я регулярно стрижу нігті!". Цілком природна річ зовсім не потребує, щоб людям навколо (і всій громадськості) наполегливо нагадували про оті власні чесноти. Та й до кого, зрештою, звернене, оте патетичне "Я розмовляю..."? До своїх краян, можна сказати, єдинокровних братів, кожен з яких міг би проголосити те ж саме. За що ж такі преференції в телеефірі (чи, як нині прийнято - телеетері) отим обраним достойникам? Чим вони набагато кращі за решту спільноти?
Зовсім інша річ - сказати "Я розмовляю українською" в російськомовному та ще й вороже налаштованому середовищі, де є ризик отримати не лише недоброзичливі погляди, а й щось гірше. Тим, хто так робить - честь і хвала. Це не означає, що я закликаю інших до громадянського подвигу, сховавшись за їхніми спинами. Скажу відверто: під час розмови з незнайомою людиною в мені, мабуть, автоматично спрацьовує своєрідний рефлекс перекладача (однак зовсім не відчуття меншовартості рідної української) - переходжу на мову, якою розмовляє співбесідник. Отож, з американцем чи британцем спілкуюся англійською, з франкомовним співрозмовником - недосконалою французькою, з поляком - такою ж ламаною польською. Відповідно, з росіянином - російською, хоча й доводилося колись чути закиди від деяких ну, дуже свідомих співгромадян, котрі в радянську пору самі воліли говорити російською, нещадно калічачи її при цьому.
Звичайно, приємно чути майже бездоганну українську з вуст відомих дипломатів Костянтина Грищенка і Володимира Огризка, екс-глави СБУ Валентина Наливайченка, очільника "Свободи" Олега Тягнибока; насолоджуюся мовою актора, ведучого і поета Петра Маги; майже радію, коли переходить на українську тренер "Десни" Олександр Рябоконь; додають настрою мовні знахідки в стилі пріснопам'ятного В.Черномирдіна, на які багата мова генерала і екс-губернатора Геннадія Москаля... Ця мовна гама: від академічно-дипломатичного - до побутово-народного, приправленого подеколи гострою словесною "перчинкою" - наше безсумнівне багатство, яким ми маємо дорожити.
Але... знову кляте "але". Коли механічно читаю українські титри до іноземних фільмів, то, даруйте, просто "шляки трафляють". І коли чую в футбольній програмі протяжне "Е-е-е-е-е-е-е..." вкупі з хронічним "ну ось" від нашого відомого краянина - враження таке, наче тебе тягнуть за щось, що на людях називати не зовсім гречно... І коли вибирати між "17 миттєвостями весни " та "Іваном і кобилою" чи якимось із новітніх українських кіношедеврів - даруйте, виберу таки Штірліца, яку б гидливу гримасу не скорчив при цьому відомий публіцист і естет Юрій Макаров. Розумію, ці питання лежать в дещо іншій площині, та все ж пов'язані з нею, мовою...
Просте й природне ніби це поняття - рідна мова. І складне водночас. Вона таки справді рідна, бо ми думаємо нею і висловлюємо найшляхетніші почуття.
Однак заявляти в самому її осередку "Я розмовляю українською!"... Чи не здається це трохи дивним?
Ігор Дуда
