Особа на фото добре відома знавцям історії Другої світової війни. І вже точно – шанувальникам кіно. Так, це він, Ернст Кальтенбруннер, начальник головного імперського управління безпеки (РСХА), обергрупенфюрер СС, одна з найзловісніших фігур нацистського режиму, засуджений трибуналом у Нюрнберзі до смертної кари.  І попутно – один з персонажів культових «17 миттєвостей весни».

Чимало встиг він натворити на білому світі, перш ніж американський сержант накинув йому на шию зашморг, а під ногами розкрився люк шибениці, який вказував єдиний шлях, що залишився – у небуття. Одіозність постаті «оберката» третього рейху визначала ставлення до нього світової спільноти, а відтак – і манеру опису його зовнішності  численними репортерами й публіцистами тих часів. Ось один з таких словесних портретів: «Здоровило зростом понад шість футів, коняче обличчя, помережене шрамами – слідами бретерського молодецтва на студентських дуелях, - важка, ніби вставна квадратна щелепа, холодні чорні очі, в яких настороженість часто змінюється злобою; довгий горбоватий ніс. Рот завжди напіввідкритий. Він дивиться в зал суду сповненим ненависті поглядом вбивці, спійманого на гарячому на місці злочину».

Так висловлювали своє ставлення до Кальтенбруннера люди, які відчували до нього що завгодно, але не симпатію. Це й визначало їхні портретні характеристики. А тепер трішки активуємо фантазію і уявімо, як змалювали б портрет герра Кальтенбрунера його щирі симпатики. Думаю, вийшло б щось схоже на таке: «Статна постать з гордовито поставленою  головою, мужнє обличчя з чіткими суворими рисами й слідами отриманих у боях за фатерлянд шрамами,твердий і ясний погляд впевненої у власній правоті людини». Словом, справжній лицар без страху і докору. Відмінність між двома портретами, як бачимо, вельми суттєва. І пояснюється вона одним – суб’єктивним ставленням до конкретної особи.

У повсякденному житті нерідко доводиться стикатися з подібними розбіжностями в характеристиці людей, особливо політиків. Один і той же суб’єкт стараннями друзів і соратників постає як непримиренний борець з олігархами, захисник інтересів «гнаних і голодних» і взагалі – щирий прихильник соціальної справедливості у її абсолютному прояві. Не вистачає лише сяючого німбу над головою. Але варто трішки переміститися – до табору його опонентів, - і почуєш зовсім протилежне: популіст, демагог, вірний прислужник отих самих олігархів…І вже не німб і ангельські крила напрошуються для повного ажуру, а пекельний казан з киплячою смолою. Одна й та сама особа, не вилазячи з одягнутого вранці костюма й не змінюючи виразу обличчя, може впродовж дня бути і непохитним борцем зі злочинністю, і…найзапеклішим високопоставленим корупціонером, що забезпечує надійний «дах» злочинцям.  Кажуть, такі «ножиці» в оцінках є неодмінним атрибутом демократії на стадії росту й одного з її наріжних блоків – свободи слова і переконань. Але…чи обов’язково демократія повинна збивати з пантелику й паморочити голову? І коли завершиться період її дозрівання?

Ігор Дуда