«Як це для чого?!, -  спалахне щирим обуренням котрийсь із кандидатів у народні обранці, - та для того, щоб зробити життя громади і кожного окремого громадянина кращим, достойнішим; щоб рідне місто наше з кожним роком дедалі розквітало; щоб мати більше можливостей протистояти корупції, кумівству та іншим напастям, які так заважають нашому життю; щоб не соромно було дивитися людям у вічі, щоб….»

Не сумніваюся, що «на камеру» усе це прозвучало б приблизно так. Моя ж розмова з одним із кандидатів відбулася сьогодні тет-а-тет, на задвірку якогось магазину, і рівень нашого знайомства заохочував саме до щирого діалогу, а не до проголошування наведених вище  абстрактних лозунгів. Співрозмовник, освічений, дотепний молодий чоловік балотувався за списком однієї з партій і одягнений задля такої  неординарної оказії у вишиванку, недовго розмірковував над моїм майже сакральним запитанням: «Навіщо тобі оте депутатство?». Наведу його відповідь майже дослівно: «За роки роботи у своїй установі я відчув, що поступово тупію, а тут – якийсь новий виклик, можливість впливати на  вирішення  якихось питань, бути у вирі місцевої політики. Скажу більше – приваблює навіть перспектива брати участь у всіляких міжфракційних колотнечах, інтригах, словом, відчути приплив «політичного адреналіну».

«Ось тобі момент істини, - подумав я після того, як попрощався зі співрозмовником, побажавши йому успіху в його полюванні за гострими політичними відчуттями. – Чоловік щиро розповів про мотиви, які ним керують. Без дешевого пафосу і демагогічного словоблуддя. Один з можливих господарів місця у сесійній залі відкрив, можна сказати, свою душу. Цікаво, а що в душі у решти вишиванково-усміхнених персонажів передвиборчих агіток. Мотиви мого знайомого ще порівняно шляхетні – людина йде в депутати майже з почуття спортивного азарту. А як ті, що не просто йдуть, а по-бульдозерному пруться до омріяного посвідчення? І не заради «політичного адреналіну», а задля значно корисливіших і брудніших цілей?»

Ігор Дуда