У поляризованій, позбавленій єдиної державницької ідеології країні, як правило, немає однозначного ставлення до історичних постатей, в тому числі й тих, котрі залишили у її історії помітний слід. Тому навряд чи на сході й півдні України у більш-менш віддаленому майбутньому з’являться пам’ятники Степану Бандері. Скоріше навпаки – його ім’я і далі використовуватиметься для залякування обивателів.
Головною об’єднуючою фігурою для сходу і заходу залишається Тарас Шевченко. До його пам’ятників завше покладали вінки та квіти і влада, і опозиція; його портрети висять і у оселях колишніх в’язнів ГУЛАГу, і у кабінетах тих, хто навряд чи заглядав у «Кобзар» навіть під страхом отримати «двійку» на шкільних уроках української літератури. Ось і сьогодні, коли вчергове відзначається дата народження поета, можна не сумніватися, що певний набір заходів відбудеться. До пам’ятників покладуть букети, декламуватимуть вірші, а юрби чиновників різних рівнів та різнокаліберних політиків слухатимуть із належною урочистістю обличчя і постави.
Отут, мабуть, і варто б висвітлити рентгенівськими променями, у кого Шевченко змалку в серці, хто йде з ним по життю й звертається за порадою в скрутну годину, а хто використовує його як зручне прикриття для власних політично-кар’єристських устремлінь. А слова Кобзаря про те, що «…треба миром, громадою обух сталить, та й добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить…» оті його фальшиві поціновувачі ладні б зовсім повикидати з книжок, а то як би чого не вийшло… То ким є нині для України і українців Тарас Шевченко: фактором національного об’єднання, одним із головних символів українства чи просто зручною вітриною і прикриттям для нечестивих намірів? Напевне, не знає він про це й сам. Тому й стоїть (чи сидить) закам’янілий, понуривши голову у скорботній задумі, й здається, що саме зараз народжуються у його зболеному серці гіркі рядки «село неначе погоріло, неначе люди подуріли…».
Ігор Дуда
