Під час якогось рядового футбольного матчу в бік воріт однієї з команд пробивався штрафний удар. Як звично в таких випадках, у штрафному майданчику виникла штовханина, кожен оборонець намагався «тримати» свого візаві з команди – суперниці, причому тримати в буквальному розумінні, тобто хапати за все, за що можна вхопити. Раптом серед цієї метушні пролунав застережливий і владний окрик котрогось із захисників: «Сирота!». При цьому він вказував рукою на хавбека суперників, який залишився абсолютно вільним. Ніким не прикритим. Залишеним поза всякою увагою. Без жодної опіки. Нікому в даний момент не потрібним. Самим-самісіньким.
Мене тоді зацікавила така своєрідна і досить влучна паралель між футбольним епізодом і тим надзвичайно гірким статусом дитини, котра втратила когось із батьків. Або ж обох одразу (хоча, заради об’єктивності, можна залишатися фактичним сиротою і при живих батьках). Безумовно, хтось може навіть спробувати відшукати в сирітстві якісь позитивні сторони, мовляв, діти, позбавлені часто дріб’язкової опіки батьків, виростають самодостатніми, здатними самостійно приймати рішення й відповідати самим за себе. Але ж недаремно сиротинська доля ще віддавна знайшла відображення у численних тужливих народних піснях. Не є це явище нормальним... Вельми актуальною є ця тема для нашого суспільства, яке перебуває у доволі гнітючому стані зниження, висловлюючись науковим стилем, індексу загальнолюдських і духовних цінностей. Вона періодично набуває гостроти, особливо після появи якоїсь зворушливої історії, пов’язаної з проявом людського благородства або ж навпаки – оприлюднення фактів бездушного ставлення до обділених долею дітей, зокрема, якихось не зовсім певних і не цілком прозорих оборудок із приміщеннями дитячих будинків. На кшталт тієї, що набула нещодавно розголосу в Тернополі. Втім, позитивне западає в пам'ять глибше й надовго. Ще з 80-х запам’яталася фотографія з тодішньої «Комсомолки», на якій була зображена подружня пара в оточенні п’ятьох щасливих дітей. Як виявилося, бездітне подружжя прийшло у дитячий будинок, щоб взяти на виховання якогось малюка. А коли увійшли, до них з радісним криком кинулися одразу п’ятеро дітей…Зупинити вибір на комусь одному виявилося подружжю понад силу, отож усиновили-удочерили всіх п’ятьох. А ще врізався у пам'ять епізод із одесько-бандитсько-жаргонної «Ліквідації», коли вихованці дитбудинку буквально прилипли до вікон, спостерігаючи, як головний герой, начальник УГРО Давид Маркович Гоцман забирав із закладу одного з них, щоб подарувати йому іншу долю…
Звісно, попри всі негаразди й вузькі місця, ми таки живемо у людському соціумі, який намагається оточити сиріт хоча б якимось мінімумом турботи. Діють дитячі будинки, інтернати, в яких працюють віддані своїй справі вихователі й педагоги; на передсвяткові заклики «Подаруй дитині свято» відгукуються чуйні й небайдужі люди. Та все ж, коли таким юнакові чи юнці настає пора вступати в доросле життя, вступати без допомоги, порад і настанов батьків, вони часто нагадують отого забутого у штрафному майданчику гравця, якого на футбольному сленгу звуть «сиротою». Залишеного поза всякою увагою. Без жодної опіки. Нікому не потрібного. Самого-самісінького.
