Хто жив у епоху тотального дефіциту пригадує, яку вагу мала в очах людей будь-яка пристойна річ. Ті щасливчики, у котрих був до них доступ, належали до елітної касти і були об’єктом далеко не білої заздрості решти. Нічого не вдієш – ми йшли до комунізму, який був уже зовсім поряд, ну  майже на горизонті. Проте обрій цей чомусь щоразу віддалявся. А разом з ним дивовижним чином зникали з прилавків усі більш-менш якісні товари.

Років з 30  тому я став щасливим власником фірмових сонцезахисних окулярів. Смію сказати, що у ту пору в місті такі зустрічалися нечасто. Я дефілював у них, гордо випнувши підборіддя – нехай сховаються Марлон Брандо і Жан-Поль Бельмондо вкупі з ним.

Але все хороше, як відомо, рано чи пізно закінчується. Одного сонячного літнього дня я разом зі своїм скарбом зайшов у гості до приятеля. Сиділи ми, пригадую, довго. Пили, звісно ж, не лише каву (теж, до речі, тоді дефіцитну). Чесно попереджаю: тих, хто не любить зайвого натуралізму, далі може й знудити.

Повертаючись додому, я відчув владні сигнали від, даруйте, переповненого сечового міхура. Можна було б, за нашою милою традицією, стати десь під деревом чи кущем, однак гонор (гонор!) привів мене вузькою стежкою до старенького дерев’яного сортиру, що примостився з тильного боку якогось продмагу. Я зачинив за собою двері, довго вовтузився зі штанами, схиливши голову, поки, врешті-решт, мої окуляри,  згідно з законом земного тяжіння (клятий Ньютон!) сповзли по носі і впали прямісінько у круглий отвір. Вираз моїх очей у ту мить, напевно, нагадував вираз очей пса, який біг із поцупленою сарделькою і випадково упустив її у каналізаційний люк. Я (свята правда!) практично миттю протверезів і з жахом глянув туди, звідки мені підморгувало темне скельце моїх (моїх!) окулярів. Потім, постеливши ще не прочитану газету, клякнув на коліна і просунув руку у отвір, намагаючись дотягтися до гидотної жижі. Не вийшло. Не вистачало якихось 10-15 сантиметрів. Не вагаючись, я підсунув газету ближче і ліг на неї грудьми. Кінчики моїх пальців уже майже торкалися окулярів, коли позаду себе я почув скрип дверей і відразу ж – переляканий жіночий вигук «О, Господи!». Двері рвучко зачинилися. Я штурхнув їх ногою, щоб подивитися, чи не зібралася, бува, черга. Але ні. Стежкою, злякано озираючись, швидко віддалялася ота жіночка.

Що вона подумала про мене – залишилося невідомим. Але окулярів тоді я так і не дістав і навіть тепер, проходячи повз те нещасливе місце, з інстинктивною злістю поглядаю на стару дерев’яну будку.

Ігор Дуда